Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Як течія річки - Пауло Коельо

Як течія річки - Пауло Коельо

Читаємо онлайн Як течія річки - Пауло Коельо
й виходжу в сад – так я зможу змагатися з холодом щонайменше чотири або п’ять годин. Сідаю просто на моріжок і гортаю подумки все, що проходить через мою голову.

• З мене нема ніякої користі. Усі в цю мить працюють, працюють тяжко.

Відповідь: я теж працюю, іноді по дванадцять годин на добу. Але сьогодні – випадково – не маю чого робити.

• Я не маю друзів. Перебуваю тут сам-один, один із найзнаменитіших письменників світу, а телефон не дзвонить.

Відповідь: звичайно, друзів я маю. Але вони шанують мою потребу усамітнення, коли я перебуваю у старому млині, у Сан-Мартені, що в Франції.

• Мені треба поїхати й купити клею.

Атож, я пригадав, що вчора мені бракувало клею. Чому б мені не сісти в автомобіль і не поїхати до ближнього міста? І на цій думці я зупиняюся. Але чому все ж таки так важко сидіти, як я оце сиджу тепер і не робити нічого?

Низка думок пролітає крізь мою голову: я згадую друзів, що бідкаються через події, які навіть ще не відбулися, згадую знайомих, які примудряються заповнювати кожну хвилину свого життя речами, що видаються абсурдними, безглуздими розмовами, вони базікають по телефону, не повідомляючи нічого істотного. Згадую начальників, які вигадують собі роботу, щоб виправдати свою посаду, службовців, опанованих страхом, бо протягом дня їм не доручили жодної важливої роботи, а це може означати, що в них більше немає потреби, матерів, які страждають, бо їхні діти виходять у світ і розлучаються з ними, студентів, що мучать себе наукою, іспитами, екзаменами.

Я веду тривалу й важку боротьбу з собою, щоб не підвестися й не їхати до крамниці по клей, якого вдома бракує. Мене опанував незглибимий смуток, але я вирішив залишитися вдома, нічого не роблячи, принаймні протягом кількох годин. Потроху тривога поступається місцем спогляданню, і я починаю слухати свою душу. Їй давно безумно хочеться поговорити зі мною, але я завжди заклопотаний.

Вітер шалено свистить, я знаю, що холодно і що йде дощ і що завтра мені, мабуть, доведеться їхати по клей. Я не роблю нічого, а водночас роблю найважливішу справу в житті кожної людини: я дослуховуюся до себе.

Чоловік, який лежав на хіднику біля пляжу Копакабана

1 липня 1997 року о 13 годині 05 хвилин чоловік приблизно п’ятдесяти років лежав на хіднику біля пляжу Копакабана. Я пройшов повз нього, скинув на нього швидким поглядом і пішов далі своєю дорогою до ятки, де маю звичай пити кокосову воду.

Як житель Ріо-де-Жанейро, я сотні (тисячі?) разів проминав чоловіків, жінок або дітей, що лежали на землі. Як людина, що часто подорожує, я бачив подібну сцену практично в усіх країнах, де був – від багатої Швеції до вбогої Румунії. Я бачив людей, які лежали на землі в усі пори року: у вітряні зими Мадрида, Нью-Йорка або Парижа вони вмощувалися біля потоків теплого повітря, які вихоплювалися з метро. Під гарячим сонцем Лівану прилаштовувалися між будівлями, розваленими за часи війни. У житті кожного бувають хвилини, коли він натрапляє на людей, що лежать на землі – п’яні, легко вдягнені, стомлені.

Я випив кокосову воду. Мені треба було повертатися додому, бо мене чекало інтерв’ю з Хуаном Аріасом, журналістом іспанської газети «Ель Паїс». Дорогою назад я побачив, що чоловік лежав там-таки, під сонцем, – і всі, хто його проминав, робили те саме, що й я: дивилися на нього і йшли далі своєю дорогою.

Мабуть, моя душа, хоч я цього й не усвідомлював, стомилася бачити стільки разів одну й ту саму сцену. Коли я вдруге проминав того чоловіка, щось сильніше за мене примусило мене опуститися біля нього навколішки й спробувати підняти його.

Він не відреагував. Я повернув його голову й побачив кров на скроні. Що ж тепер? Рана, либонь, серйозна? Я витер шкіру своєю сорочкою, й не побачив там нічого серйозного.

У цю мить чоловік забурмотів фразу, схожу на: «Попросіть їх, щоб вони мене не били». Отже, він живий; я тепер мусив відтягти його від сонця й викликати поліцію.

Я зупинив першого перехожого, який мене проминав, і попросив допомогти мені стягти його в затінок, між хідником і піском. Той перехожий був у костюмі, з портфелем, пакетами, але він усе відклав і підійшов, щоб допомогти мені, – мабуть, його душа теж стомилася спостерігати такі сцени.

Поклавши лежачого чоловіка в затінок, я пішов додому, бо знав, що проминатиму телефонну будку військової поліції, і сподівався викликати допомогу звідти. Але дорогою я натрапив на двох поліціантів.

– Перед будинком номер такий-то лежить побитий чоловік, – сказав я. – Я поклав його на пісок. Було б добре викликати «швидку допомогу».

Поліціанти сказали, що вживуть заходів. Отже, я виконав свій обов’язок. Учинив добре діяння дня. Проблема тепер перебувала в інших руках, у руках людей, які відповідали за спокій у країні. А через кілька хвилин до мене прийде іспанський журналіст.

Я не ступив і десятьох кроків, як мене зупинив незнайомець. Він говорив португальською мовою з великим акцентом:

– Я вже повідомив поліціантів про чоловіка, який лежить на хіднику. Вони сказали, що позаяк не йдеться про злодія, – це не їхня проблема.

Я не став чекати, поки іноземець договорить. Повернувся до поліціантів, переконаний, що вони знають, хто я такий, адже я писав статті у газети, виступав на телебаченні. У мене навіть виникла безглузда думка, що в певні хвилини літературна слава допомагає розв’язати чимало проблем.

– Ви чиновник, пане? – запитав один із поліціантів, помітивши, що я рішуче вимагаю допомоги.

Вони не мали жодного уявлення, хто я такий.

– Ні. Але ми повинні розв’язати цю проблему.

Я був одягнений несолідно: у сорочці, вимащеній кров’ю чоловіка, який лежав на хіднику, коротких бермудах зі старих обрізаних джинсів, спітнілий. Я був чоловіком звичайним, анонімом, без будь-якого авторитету, людиною, якій набридло протягом кількох десятків років власного життя бачити людей, що лежать на землі, і ніколи не робити абсолютно нічого.

І це все змінило. Бувають хвилини, коли твоє прагнення усуває будь-які перешкоди або страх. Бувають хвилини, коли з твого погляду люди розуміють: ти говориш серйозно. Поліціанти це відчули й викликали «швидку».

Повернувшись додому, я зрозумів, що здобув три уроки з цієї прогулянки:

1) Кожен може не довести свою дію до кінця, коли керується «голим романтизмом».

2) Завжди знайдеться той, хто скаже: «Ти за це взявся, мусиш закінчити».

І нарешті:

3) Кожен може стати авторитетом, коли він абсолютно переконаний у тому, що робить.

Бракувало однієї плитки

Під час однієї з подорожей

Відгуки про книгу Як течія річки - Пауло Коельо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: