Як течія річки - Пауло Коельо
Уночі на концерті на честь лауреатки премії Катрін Зета-Джонс оголосила, що буде прочитано мій текст. Тієї миті я натиснув на кнопку на мобілці, телефонний дзвінок пролунав у старому млині (про все було домовлено заздалегідь), і моя дружина приєдналася до мене, слухаючи голос Майкла Дугласа, що читав мої слова.
Далі наводжу текст, який я написав – і який, думаю, має стосунок до всіх тих, хто бореться за те, щоб наш світ був кращим.
Поет Румі сказав: життя схоже на той випадок, коли цар посилає тебе у якусь країну з певною метою. Ти йдеш і робиш сотню речей, але якщо не робиш того, що було велено зробити, вважай, ти не зробив нічого.
Жінці, яка розуміла свою мету.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки – помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка завжди тримає свої двері відчиненими, свої руки в роботі, свої ноги в русі.
Жінці,
яка є уособленням віршів іншого перського поета, Хафіза, коли каже: навіть сім тисяч років радості не можуть виправдати сім днів репресій.
Жінці, яка перебуває тут сьогодні ввечері:
нехай кожен із нас буде схожий на неї,
нехай вона стане прикладом для багатьох,
нехай вона матиме перед собою ще багато важких днів, щоб могла завершити свою справу. І тоді наступні покоління знаходитимуть значення слова «несправедливість» лише в словниках, і ніколи в житті людей.
Нехай її хода буде повільною,
бо її ритм – це ритм змін.
А зміни, справжні зміни, завжди забирають багато часу для того, щоб відбутися.
Один чоловік повернувся з Марокко
Один чоловік повернувся з Марокко й розповів мені цікаву історію про те, як деякі племена, що живуть у пустелі, розуміють прабатьківський гріх.
Єва прогулювалася в Едемському саду, коли до неї наблизився Змій.
– З’їж оте яблуко, – сказав він.
Єва, навчена Богом, відмовилася.
– З’їж оте яблуко, – наполягав Змій, – бо тобі треба стати гарнішою для свого чоловіка.
– Я цього не потребую, – відповіла Єва. – Бо він не має інших жінок, крім мене.
Змій засміявся.
– Звичайно, він їх має.
А що Єва йому не повірила, він повів її на вершину пагорба, де був колодязь.
– Вона в отій печері. Адам заховав її там.
Єва нахилилася на колодязем і побачила у воді колодязя гарну жінку. Вона відразу з’їла яблуко, яке запропонував їй Змій.
Те саме марокканське плем’я має легенду, що в Рай потрапить лише той, хто впізнає своє віддзеркалення в колодязі й не злякається самого себе.
Мій похорон
У лондонському готелі мене навідав журналіст із газети «Мейл-он-санді» і поставив мені просте запитання: якби я сьогодні помер, яким би я хотів побачити свій похорон?
Сказати правду, думка про смерть супроводжує мене завжди від 1986 року, коли я здійснив паломництво до Сантьяго-де-Кампостели. Раніше думка про те, що все може одного дня закінчитися, була для мене страхітливою, але на одному з етапів свого паломництва я вдався до експерименту, який полягав у тому, щоб пережити відчуття, ніби мене ховають живцем. Цей експеримент справив на мене таке враження, що я цілком утратив страх і став дивитися на смерть як на добру подругу кожного з моїх днів, що завжди сидить поруч мене, кажучи: «Я тебе заберу, й ти не знаєш коли – тому намагайся жити, не гаючи ані миті».
Тепер я ніколи не залишаю на завтра те, що можу зробити сьогодні – включно з хвилинами веселощів, зобов’язаннями, яких вимагає від мене робота, вибаченнями, коли я почуваю, що когось образив, сприйняттям цієї миті так, ніби це остання хвилина в моєму житті. Я можу пригадати кілька випадків, коли відчув запах смерті: той далекий день 1974 року в Атерро ду Фламенго (Ріо-де-Жанейро), коли таксі, в якому я їхав, зупинив інший автомобіль і група ополченців вискочили з нього зі зброєю в руках, надягли мені на голову каптур, і хоч вони й пообіцяли, що зі мною буде все гаразд, я був переконаний, що стану ще однією жертвою військового режиму, які тоді безслідно зникали.
Або коли в серпні 1989 року я заблукав під час сходження в Піренеях. Я дивився на голі вершини, не вкриті ані снігом, ані рослинністю, думав, що в мене не стане сил повернутися назад, і дійшов висновку, що мій труп знайдуть лише наступного літа. Але зрештою, проблукавши багато годин, я натрапив на стежку, яка привела мене до загубленого в горах села.
Журналіст із «Мейл-он-санді» наполягав: але яким я хотів би бачити свій похорон? Проте, згідно з моїм заповітом, ніякого похорону не буде. Я заповів, щоб моє тіло спалили в крематорії, й дружина розвіяла мій попіл над місцем, яке називається Ель-Себрейро, в Іспанії, де я колись знайшов меч. Мої неопубліковані рукописи видаватися не будуть (мене лякає кількість «посмертних творів» та валіз із текстами, якими володіють спадкоємці митців і без жодних докорів сумління публікують їх, щоб заробити бодай трохи грошей; якщо письменник не хотів чогось публікувати, поки був живий, то чому ми не повинні шанувати його інтимну стриманість?) Меч, який я знайшов на дорозі до Сантьяго-де-Кампостели, вкинуть у море, тобто повернуть туди, звідки він прийшов. А мої гроші за авторські права, які виплачуватимуться протягом сімдесяти років, дістануться фондові, який я заснував.
«А як же ваша епітафія?» – наполягав журналіст. Адже якщо мене спалять, то я не матиму каменя з написом, а мій попіл розвіє вітер. Але якщо йдеться про посмертну фразу, то я обрав би таку: «Він помер ще тоді, коли був живий». Вона може здатися безглуздою, але я знаю багато людей, які перестали жити, хоч іще працювали, їли, й виконували свої суспільні зобов’язання. Усе це вони робили цілком автоматично, не розуміючи, які магічні хвилини дарує їм кожен день, не зупиняючись, щоб подумати про чудо життя, не розуміючи, що наступна хвилина може бути їхньою останньою на поверхні Землі.
Коли журналіст попрощався й пішов, я сів
