Як течія річки - Пауло Коельо

Про книжки й бібліотеки

Власне, книжок у мене не так багато: протягом останніх років я значно зменшив їхню кількість, керуючись принципом – максимум якості за мінімальної кількості речей. Я не хочу сказати, що обрав чернече життя; радше навпаки, коли ми не змушені володіти силою-силенною предметів, ми маємо змогу користуватися необмеженою свободою. Деякі з моїх друзів (і подруг) нарікають, що через надмір одягу в гардеробах вони втрачають години життя, намагаючись обрати, що сьогодні вдягти. Позаяк я зменшив свій гардероб до необхідного мінімуму, тож не маю такої проблеми.

Але я тут не для того, щоб обговорювати моду, мене більше цікавлять книжки. Повернусь до основної теми: я вирішив залишити у своїй бібліотеці лише чотириста томів, деякі – із сентиментальних міркувань, інші – тому, що я їх повсякчас перечитую. Таке рішення я ухвалив із кількох причин, й одна з них – це та, що я зі смутком спостерігаю, як бібліотеки, що їх ретельно збирали протягом усього життя, потім продаються майже на вагу, без будь-якої пошани. Ще одна причина: навіщо тримати всі ці томи вдома? Книжки, яких я накупив, будуть нескінченно кориснішими в публічній бібліотеці, аніж у моєму помешканні.

Колись я міг сказати: я їх потребую, бо вряди-годи консультуюся з ними. Але сьогодні, коли мені потрібна якась інформація, я вмикаю комп’ютер, друкую ключове слово – і маю все, що мені потрібно. Бо я здійснив пошук в Інтернеті – найбільшій бібліотеці планети.

Звичайно, я не перестав купувати книжки, бо електронні книжки паперові не замінять. Та прочитавши куплену книжку, я відсилаю її в подорож, комусь дарую або віддаю до публічної бібліотеки. І річ не в тому, що я прагну врятувати ліси чи виявити щедрість: річ у тому, що я вірю, книжка повинна мати власну дорогу поширення, а не лежати нерухомо на чиїйсь полиці.

Як письменник, що живе на гонорари, я ризикую такою політикою нашкодити самому собі, адже чим більше куплять моїх книжок, тим більше я матиму грошей. Проте я буду несправедливим до читача, а надто в тих країнах, де велика частина урядових програм закупівель книжок для бібліотек, не враховують головного критерію серйозного відбору: задоволення від читання, яке залежить від якості тексту.

Тож дозвольмо нашим книжкам мандрувати; нехай до них доторкаються інші руки й інші очі милуються ними. Коли я пишу ці рядки я нечітко пригадую поему Хорхе Луїса Борхеса, де сказано про книжки, яких ніхто ніколи не розгортає.

Де я тепер перебуваю? У невеликому містечку в Піренеях, у Франції, сиджу в кав’ярні, утішаючись кондиціонованим повітрям, позаяк температура зовні, поза стінами кав’ярні, нестерпна. До речі, я маю у себе вдома повне зібрання творів Борхеса, за кілька кілометрів від кав’ярні, в якій я пишу, бо це письменник, якого я весь час перечитую. Але чому б не провести експеримент?

Я переходжу через вулицю. Через п’ять хвилин підходжу до іншої кав’ярні, обставленої комп’ютерами. (Це заклад відомий під симпатичною і суперечливою назвою кіберкафе.) Вітаюся з господарем, замовляю крижану мінеральну воду, відкриваю пошукову програму й набираю кілька слів із єдиного вірша, який я пам’ятаю, разом із прізвищем автора. Менш як через дві хвилини переді мною з’являється повний текст:

Є рядок із Верлена,

який ніколи мені не згадається.

Є дзеркало, яке бачило мене в останній раз.

Є зачинені двері в кінці часів.

Увійдіть до моєї бібліотеки,

Є там книжка, якої я ніколи

більше не розгорну.

Я й справді маю переконання, що більшість книжок, які я подарував, більш ніколи не розгорнув би, бо завжди публікується щось нове, цікаве, а я обожнюю читання. Це чудово, що люди збирають бібліотеки. Зазвичай перший контакт дітей із книжками виникає з цікавості до акуратно оправлених томів із малюнками й великими гарними літерами. Але також я страшенно люблю ті хвилини, коли роздаючи автографи, зустрічаю читачів із зачитаними примірниками, які десятки разів передавалися з рук у руки. Тобто ця книжка мандрувала, як мандрував розум автора, коли він її писав.

Прага, 1981 рік

Одного разу, взимку 1981 року, ми з дружиною прогулювалися вулицями Праги і побачили хлопця, який малював будинки, що стояли навколо нього.

Хоч я ненавиджу возити із собою багато речей, коли подорожую (а ця подорож ще мала тривати довго), мені дуже сподобався один із малюнків, і я вирішив купити його. Коли я подав йому гроші, то звернув увагу на те, що хлопець був без рукавичок – попри мороз у п’ять градусів.

– Чому ти без рукавичок? – запитав я.

– Щоб зручніше було тримати олівець.

І він став мені розповідати, що обожнює Прагу взимку, це найкращий сезон, коли можна малювати місто. Хлопець дуже зрадів, що я купив у нього малюнок, і запропонував намалювати портрет моєї дружини, не взявши грошей.

Чекаючи, поки портрет буде готовий, я помітив одну дивну річ: ми розмовляли вже п’ять хвилин, не знаючи мови одне одного. Ми порозумілися лише завдяки жестам, сміхові, міміці, бажанню розділити якісь погляди.

Просте бажання розділити щось спільне спонукало нас увійти у світ мови без слів, де все завжди зрозуміло й не існує найменшого ризику, що тебе зрозуміють не так.

Жінці, яка репрезентує всіх жінок

2003 року, через тиждень по закінченні книжкового ярмарку у Франкфурті, мені зателефонував мій редактор із Норвегії: організатори концерту на честь вручення Нобелівської премії миру іранці Ширін Ебаді попросили мене написати текст виступу з нагоди цієї події.

То була честь, від якої я не міг відмовитися, позаяк Ширін Ебаді – це міф. Жінка в сто п’ятдесят сантиметрів заввишки, але цього зросту було досить, щоб її голос на захист прав людини лунав у всіх кутках світу. Водночас я взяв на себе відповідальність, яка вселила мені певний страх: цю подію транслюватимуть на сто десять країн, а я матиму лише дві хвилини, щоб розповісти про ту, яка присвятила все своє життя ближньому. Я блукав у лісі біля млина, де я живу, коли перебуваю в Європі, й не раз мені спадало на думку зателефонувати й повідомити, що я не маю натхнення. Проте найцікавіше в житті – це перешкоди, які постають перед нами, і зрештою я прийняв запрошення.

Дев’ятого грудня я прибув в Осло, а вже наступного дня – чудового сонячного дня – сидів на церемонії вручення премії. У широкі вікна мерії було добре видно порт, де майже двадцять один рік тому я з дружиною сидів, дивлячись на замерзле море, поїдаючи креветки, яких щойно доставили на рибальських кораблях. Я думав про тривалу