Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Жити сьогодні - Христина Лукащук

Жити сьогодні - Христина Лукащук

Читаємо онлайн Жити сьогодні - Христина Лукащук
до самісінького її будинку.

Дорогою вони мовчали. Бо що тут можна було казати? І він, і вона розуміли, що має минути час, багато часу, поки можна буде говорити, згадувати минуле і всміхатися. Спинились перед самими дверима.

Наближаючись до її будинку, він зауважив світло у вікнах, але пояснив собі це тим, що, кваплячись на роботу, жінка просто забула його вимкнути. Але коли вона не взялась відмикати помешкання своїм ключем, а простягнула руку до дверного дзвоника, в його грудях щось наче обірвалось. А побачивши на порозі чоловіка, в якому він одразу впізнав лікаря з каретки «швидкої допомоги», – геть зніяковів.



Не пам’ятав, чи встиг попрощатися, подякувати за чудовий, а він і справді був чудовим, вечір. Не пам’ятав, чи офіційно потиснув їй руку, чи по-світському поцілував у щоку. Нестримний жаль гнав його в ніч. Як він міг, такий передбачливий, такий досвідчений і мудрий, мов підліток, повестися на чари цієї жінки. Невже в нього все так погано і від самотності він готовий бігти, летіти на ледве вловимий, а, можливо, й надуманий ним самим промінчик прихильності. Картав себе, що розслабився біля неї і чи не вперше, відколи залишився на цьому світі сам-самісінький, утратив пильність.

Ні, цього не може бути. Це занадто просте і зручне пояснення. Він не може так похапцем робити висновки. Потрібно зачекати.

Ні, тільки не вона.


У ранок входив з одним-єдиним бажанням – ще раз перевірити місце аварії, поки не випав дощ і поки є шанс бодай випадково знайти ще якість непомічені докази. Хоча прекрасно розумів – це неможливо. Всі його підлеглі – досвідчені фахівці, цілком віддані своїй справі. Інакше, хіба залишалися б вони понаднормово під час кожного розслідування, незважаючи на мізерні надбавки до невеличкої зарплатні. Але його дещо мучило. Чому машина злетіла з дороги саме на цьому повороті? За весь час його служби в управлінні, в цьому місці не ставалося жодної аварії, навіть за найгіршої негоди.

Швидко попрямував у бік свого дому. Мешкав на третьому поверсі п’ятиповерхового столітнього будинку. Це була п’ятиповерхівка з ліфтом. Колишніми нормами, на відміну від сучасних, для зручності мешканців було передбачено ліфти навіть у двоповерхових спорудах. Планувався навіть вантажний ліфт, аби з нижнього поверху, де розташовувалася кухня, передавати наїдки в приміщення їдальні. Вочевидь, сучасним людям не залежить на комфорті, і такі вигоди, як ліфт, їм слід сприймати за панські витребеньки. Хоча сам слідчий ліфтом ніколи не користувався, вважаючи підйом і спуск сходами найкращим профілактичним засобом серцевих хвороб і старості.

Холодний душ, горнятко гарячої кави й неодмінно – люлька з ароматизованим тютюном. Колись він чув фразу, що кожна людина повинна любити себе і дарувати бодай раз на день невеличку приємність. Для одних це могло бути легке тістечко з мінімумом калорій, для інших – духмяна кава, а для нього – він так вирішив – ранкова люлька. Про люльки знав геть усе. Люльку курив його батько, батько його батька і так далі. Мав особливу пошану до цього предмета. Недаремно в народній пісні йдеться про козака: «Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Необачний, завжди думав він, це тому, що так до рими краще підходило. Ніде правди діти, навіть про гіпотетичного сина від часу до часу мріяв лише в контексті люльки, яку мав передати у спадок нащадкові. Як і все решту, пов’язане з їхнім родом.

Сталося це з його прадідом за служби в цісарському війську. Хто щось біля серця тримав, хто про любку кохану згадку, хто про дітей своїх, хто образ носив, а його прадід – люльку. Люлька в нього була славна – золотом і перлами інкрустована – трофейна. Що вона купу грошей коштувала, ніхто й не сумнівався, як і в тому, що хто на неї зазіхне – всього найдорожчого позбудеться, – достатньо було в темні прадідові очі подивитися. Не чоловік був, а кремінь. Мовчазний. Балачок не любив. Зате, коли вже щось задумав, спинити його ніхто не міг. Навіть дружина, себто слідчого прабабка, яку прадід до безтями любив, хоч як просила, хоч як заламувала руки – не змогла вмовити чоловіка вдома зостатися. Він і слова їй на прощання не мовив. Грізно тільки в очі подивився, аж принишкла жінка. Обоє розуміли – він піде і повернеться, а вона – вірно його чекатиме і дітей їхніх глядітиме. На тому й попрощалися.

Велося їм у війську по-різному: і сито, і голодно. Бувало, що й ріски в роті добами не мали, а бувало, що трапиться їм старовинний дім чи навіть палац, завбачливо покинутий господарями. Цінності всілякі повивозити встигли – тільки вітер, мов пес голодний, вештався під голоребрими лавами і стільцями розкиданими, – зате погреби які! То вони спершу на роки дивилися й пили просто з діжок найліпші, найдавніші вина. А потім для забави – все одно вдосвіта йти, – решту вин куштували. Під ранок уже й куштувати не годні були, просто нюхали та й залишали діжку відкритою. Тече собі вино, витікає. Скоро його по коліна стало. Пройти не можна. Вони взяли тоді діжки порожні та й давай наввипередки плавати. Ото потіха для них була. Коли прадід, як і обіцяв прабабці, повернувся з війни, то дуже любив ту історію розповідати.

Іншу ж – з люлькою – знали тільки товариші його найближчі. Спершу навіть прабабка не знала, поки якось, захмелівши, один із його побратимів не проговорився.

У полон взяли прадідового товариша найкращого, коли той з іще одним відчайдухом удосвіта, під покровом туману, що встелив і їхню, і ворожу територію, пішов у розвідку. Повернувся тільки один.

– Попався, – каже, – твій товариш. На дурниці попався. Дівку голу, що купатися до річки вийшла, побачив. Цицьки в неї, як дині соковиті, від кожного поруху колишуться, того й гляди, молоком чвиркати почнуть. Такі налиті. Та й сама така нічогенька. Волосся, як антрацит, чорне. І очі такі ж. Мов жарини з-під брів рівнесеньких виблискують. Рота роззявив твій товариш, наче зачарували його. Зразу видно, що давненько дівки не бачив. Стоїть, як укопаний. Ми ж по землі, в траві повзли. А трава, бачте, заважала йому дівку роздивитися. То він на ввесь свій дебелий зріст і піднявся. Недовго й стояв. Одразу його й упіймали. Наче чекали. А мо’й справді чекали, – замислившись, промовив вояк. А прадідові у вічі подивитися боїться. Вину свою відчуває, та зробити нічого не може.

– Мусимо його там залишити. Шкода хлопця. Добрим вояком був. Але

Відгуки про книгу Жити сьогодні - Христина Лукащук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: