Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Та як же ви, такою лютою смертю гинучи, все ще сподіваєтеся місто оборонити?
— Та воно, може, воєвода й віддався б, але вчора вранці полковник, що на Буджаках, випустив у місто яструба з листом, щоб міста не віддавали; іде, мовляв, на допомогу з полком, та ще тільки другого полковника виглядає, щоб разом рушати. І тепер ото кожної хвилини їх виглядають... Та от ми вже прийшли до будинку.
Андрій вже здаля забачив будинок, на інші не схожий, і начебто й будований якимось італійським майстром; кладено, його з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверху обрамлено в високо підняті гранітові карнизи; горішній поверх весь був з невеликих арок, що складали галерею; поміж ними ґрати з гербами; на рогах будинку теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли вибігали до самого майдану. Внизу, на сходах, сиділо двоє вартових й мальовничо трималися однією рукою за алебарди, що стояли коло них, а другою підпирали похилені свої голови і в такий спосіб більше скидалися на якісь статуї, ніж на живих людей. Вони не спали й не дрімали та, здавалося, ні до чого й не були чутливі: вони не вважили й на те, хто підіймався сходами. Нагорі на тих сходах вони надибали на пишно вбраного з голови до п’ят збройного воїна, що мав у руці молитовник. Він звів на них стомлені очі, татарка мовила до нього якесь слово, і він знов опустив їх на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони увійшли до першого покою, досить просторого, що правив за вітальню чи й просто сіни. Там було повно коло стін вояків, слуг, псарів, винарів, усякої челяді, по-своєму потрібної на показ сановності польського вельможі, чи то військового, чи то володаря власних маєтків. Відгонило чадом загаслої свічки; дві інші ще горіли в величезних, мало не на людський зріст, ліхтарях посеред кімнати, незважаючи на те, що давно вже крізь ґратчасті широкі вікна заглядав ранок. Андрій хотів був простувати до широких дубових дверей, прикрашених гербом і силою різьблених прикрас, але татарка смикнула його за рукав і вказала на маленькі двері в бічній стінці. Цією вони й вийшли до коридору і
З Тарас Бульба потім до покою, який він почав уважно розглядати. Світло, проходячи крізь щілину в віконниці, дечого в хаті торкалося: малинової завіси, золоченого карнизу і малювання на стіні. Татарка сказала Андрієві зостатися тут, сама відчинила двері до другої кімнати, звідки блиснуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, від котрого в ньому все здригнулося. Він бачив крізь розчинені двері, як швидко майнула струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася і сказала йому зайти. Не пам’ятав він, як увійшов, як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіло дві свічки; лампадка жевріла перед образом; під ним був високий столик з приступцями, за католицьким звичаєм, для схилення колін у молитві.
65
Та не того шукали його очі. Повернувся у другий бік і побачив жінку, що застигла й закам’яніла в якомусь сильному рухові. Немов уся постава її мала кинутися до нього і застигла враз. І він теж став вражений перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, що знав він перше, і нічого не було в ній схожого на ту, але двічі прекрасна й чудесна була вона тепер, як давніше. Щось тоді в ній було не-докінчене, недовершене, а тепер це був витвір, що йому майстер дав останній удар пензля. Та була чарівна, пустотлива дівчина; ця була гарна жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в зведених очах її, не шматочки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози на них не встигли висохнути й оповили їх блискучою вологою, яка пронизувала душу. Груди, шия й плечі взялися в ті прекрасні межі, що судилися зовсім розквітлій красі; волосся, що перше розсипалося легкими кучерями по обличчю, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкидалася на всю довгу руку і тонким, довгастим, хвилею зігнутим пасмом спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно намагався він відшукати в них хоч одну з тих, що носилися в його пам’яті, -ані жодної. Хоч яка була вона бліда, а не потьмарила та блідість чудесної краси її; навпаки, начебто й додала їй чогось змогливого, необорно переможного. І почув Андрій в серці своїм страх благоговійний і застиг перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена видом козака, в усій красі й силі юнацької мужності, начебто ця сама незворушність постави виявляла широку вільність рухів; ясною твердістю горіло око його; крутою дугою вигнулася оксамитова брова, засмаглі щоки сяяли всім палом незайманого вогню, і, як шовк, стелився молодий чорний вус.
— Ні, не в силі я нічим тобі віддячити, щиросердий лицарю, — промовила вона, і все коливався срібний дзвін її голосу. — Один Господь оддячить тобі; та й не мені, слабій жінці...
Вона опустила свої очі; прекрасними, сніговими дужками прилягли на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями. Нахилилося все чудове личко її, і тонкий рум’янець знизу відтінив його. Нічого не тямив сказати на це Андрій; хотів був усе, що є на душі, висловити, висловити так гаряче, як на серці було — та й не міг. Чув, як щось заступило уста, і звук згубився в слова; відчув, що не йому, вихованому в бурсі та в бойовім, мандрівнім житті, не йому на такі речі відповідати, — та й запалився гнівом на свою козацьку натуру.
У цей час зайшла татарка до покою. Вона вже нарізала скибками принесений лицарем хліб, піднесла його на золотому блюді і поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато чого було в очах тих. Цей зрушливий погляд, що свідчив про знесилля й неспроможність виявити свої почуття, був Андрієві ближчий, як усі речі. В нього на душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалося. Все, що на душі й на серці досі начебто хтось брав у шори, тепер відчуло себе вільним і вже мало прохопитися потоком слів, аж красуня, до татарки звертаючись, заклопотано спитала:
— А мати?
