Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Так порядкував кошовий, і всі йому низько вклонилися і, шапок не надіваючи, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже таки далеченько повідходили, тоді лиш понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й мечі, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, вибирали коней.
Йдучи до свого полку, думав Тарас і надумати не міг, де то дівся Андрій: чи з іншими полонили, чи сонного зв’язали? Тільки де ж там: не такий Андрій, щоб у неволю живим віддатися. Між побитими козаками теж не було його видно. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду полку, не чуючи, що давненько вже хтось кликав його.
- Кому там мене треба? — отямившись, обізвався нарешті Тарас.
Перед ним стояв жид Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив жид хапливим і уривчастим голосом, немовби мав з’явити важливу справу. — Я був у місті, пане полковнику!
Тарас глянув на того й дивувався, що вже й у місті був.
— Яка ж лиха година тебе туди занесла?
— Я розкажу, — мовив Янкель. — Почувши ото вдосвіта гомін і козаки почали стріляти, ухопив я каптан і, не вдягаючись, — прожогом туди; дорогою вже вдягнув його в рукави, бо швидше хотів довідатись, що за гомін, чом козаки ще вдосвіта завели стрілянину. Взяв та й прибіг до самої брами, а тут уже рештки того війська заходили в місто. Коли дивлюсь, аж попереду загону пан хорунжий Галяндович. Це мій знайомий, ще позаторік позичив у мене сто червінців. От я за ним, начебто гроші правити, та й увійшов разом з ними у місто.
— Та як же ж ти у місто ввійшов та ще й гроші мав правити? — мовив Бульба. — І не звелів він тебе тут-таки на місці повісити, як собаку?
— От, їй-же богу, мав повісити, — відповідає жид,' — вже його слуги були й зовсім схопили мене і на шию зашморг накинули; та я благав пана, казав, що почекаю з грішми, скільки пан звелить, хвалився позичити ще, якщо допоможе мені постягати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, щоб ви знали, нема ні одного червінця в кишені. Хоч у нього там і хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова, а грошей у нього, як у козака, — нічогісінько. І тепер, коли б його не озброїли до війська жиди брацлавські, ні в чім було б і на війну рушати. Він того й на сеймі не був...
— Що ж робив ти у місті? Бачив наших?
— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуй-ло, Хайвалох, жид-орендар...
— Та хай вони виздихають! — гукнув, розсердившись Тарас. — Що ти мені пхаєш своє жидівське кодло? Я тебе про наших питаюся, про запорожців.
— Наших запорожців не бачив, а бачив тільки самого пана Андрія.
— Андрія бачив? — скрикнув Бульба. — Та й що ж, де бачив його? в льосі? в ямі? збезчещений? зв’язаний?
— Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий там важний лицар... Далібуг1, і не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті; і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по пояс золото, і скрізь того золота, і все золото. От як сонце вигляне навесні, як на городі все птаство і свище й співає, і травиця пахтить, то так і весь він у золоті сяє. І коня йому дав воєвода найкращого під верх; двісті червоних самий кінь потягне.
Бульба остовпів.
— Нащо ж він в чужі убори вбрався?
— Бо кращі, то й вбрався. І він конем роз’їжджав, й інші роз’їжджають; і він навчає, і його навчають. От як найбагатший пан польський.
— Хто ж його присилував?
— А хіба я кажу, що його хто присилував? Хіба ж пан не відає, що він своєю волею передався до їх?
— Хто перейшов?..
— Та пан же Андрій...
— Куди перейшов?..
— Та до їх перейшов; і він тепер уже зовсім їхній.
— Та брешеш, псявухо!
— Як же можна, щоб я брехав? Ото дурний я брехати? На свою голову я збрехав би? Хіба не знаю, що жида як собаку повісять, коли збреше перед паном?
— Виходить, по-твоєму, що він віру й вітчизну продав?
— Я ж не кажу, що він там продав