Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

чорніло на гілляці тіло бідного жида або ченця, зникаючи разом з будинком в огні. Над огнем далеко вилося птаство, що видавалося купкою малих хрестиків на огненнім полі. Обложене місто, здавалося, заснуло. Шпилі, й дахи, і частокіл, і стіни його тихо спалахували зірницями далеких пожарищ. Андрій обійшов козацькі ради. Багаття, де сиділа сторожа, згасло, а самі вартові спали, добре підкріпившись саламахою й галушками на весь козацький апетит. Він дивувався трохи на таку безпечність, подумавши: «Добре, що близько ніякого сильного ворога нема і нема кого боятися». Наостанок і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, склавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився в небо. Воно геть усе відкрилося перед ним; чисто й ясно було в повітрі. Купина зірок, що ото в Чумацькому Шляху поясом оперізує небо, вся потопала в сяйві. Хвилинами Андрій непритомнів, і легка дрімота оповивала його, начебто заступаючи йому небо, а тоді все прояснювалось і знов усе ставало видно.

У цей саме час, примарилось йому, майнув якийсь чудний образ людський. Думаючи, що то були якісь сонні чари, що от-от зараз розвіються, він ширше розплющив очі і побачив, що до нього й справді нахилилося якесь змарніле, зсохле обличчя і дивилося йому просто в вічі. Довге, чорне, як вугіль, волосся, нечесане, розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову намітки. І чудний блиск очей, і мертвецька смаглявість обличчя з гострими рисами змушували думати, що то примара. Він мимохіть ухопився рукою за самопал і мало не безтямно вимовив:

— Хто ти? Як нечистий — згинь з очей; якщо живий чоловік — не в час завів жарти: уб’ю з одного прицілу!

У відповідь примара приклала пальця до вуст і, здавалося, благала про тишу. Він спустив руку й приглядався до неї пильніше. По довгому волоссю, шиї й півголих, смаглявих грудях пізнав він жінку. Та вона була не з тутешніх країв: усе обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже висувалися над опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастою щілиною вгору. Що більше він приглядався до її обличчя, то більше пізнавав там щось уже знайоме. Наостанок не стерпів і спитався:

— Кажи, хто єси? Видається мені, начебто знав я тебе, чи то бачив десь?

— Два роки тому, в Києві.

— Два роки, в Києві... — промовив Андрій, намагаючись перегорнути в пам’яті все, що вціліло від колишнього бурсацького життя. Ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос:

— Ти - татарка! служниця панночки, воєводівни...

— Тсс!.. — мовила татарка, в благанні склавши руки, вся тремтячи і повернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто від того сильного вигуку Андрієвого.

— Кажи, кажи, чом і як ти тут? - проказував пошепки, майже задихаючись, Андрій, щомиті уриваючи слова від внутрішнього хвилювання. — Де панночка?.. Чи жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — промовив, ледве знов не вигукнувши, і почув, як уся кров ураз ринула до серця: — Чому вона в місті?

— Тому, що й сам старий пан у місті: він уже півтора року воєводою в Дубні.

— Та й що, заміжня вже? Та кажи, — яка ж бо ти!., що з нею тепер?..

— Другий день, як не їла.

— Як то?

— Ніхто з міських людей давно вже не має ні шматочка хліба, давно вже землю їдять.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу із запорожцями вкупі. Вона сказала мені: «Іди скажи лицареві: коли пам’ятає, нехай прийде до мене; а не пам’ятає — нехай дасть шмат хліба для старої моєї матері, бо не хочу бачити, як на очах моїх моя мати помирає. Нехай краще спершу я, а тоді вона. Благай, колін і ніг його хапайся. В нього також є стара мати, — щоб ради неї дав хліба!

Багато всяких почуттів збудилося і спалахнуло в молодих грудях козакових.

— А ти звідки тут? Як прийшла?

— Підземним ходом.

— Хіба й підземний хід є?

-Є.

-Де?

— Не викажеш, лицарю?

— На хресті святому присягаюся!

— Зійшовши у яр й перебрівши потік, де очерети.

— І виводить у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ну то ходім, ходім зараз!

— Але ради Христа й святої Марії, шмат хліба!

— Гаразд, буде. Стій тут коло воза або, краще, лягай на нього: ніхто тебе не побачить, сплять усі; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де були запаси їхнього куреня. Серце йому колотилося. Все минуле, все, що приглушилося в сьогоднішніх козацьких біваках, в суворому бойовому житті, все сплило разом нагору, потопивши в свою чергу теперішнє. Знов виринула з пам’яті, як з темної безодні морської, горда жінка. Знов блиснули перед ним прекрасні руки, очі, сміхотливі вуста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями розсипалося на грудях, і всі пружні, в доладній гармонії створені форми дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали з серця його, вони поступилися тільки на час, щоб дати волю іншим могутнім порухам; та часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака і часто, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не знаючи тому причини.

Він ішов, а серце колотилося дужче і дужче від самої думки, що побачить він її знов, і тремтіли молоді коліна. До возів прийшовши, він і зовсім призабув, за чим прийшов: підніс руку до лоба, довго тер його, намагаючись згадати, що має робити. Наостанок здригнувся, весь був повний переляку: йому спало на думку, що, може, вона з голоду вмирає. Він кинувся до воза і взяв кілька великих житніх буханок у руки, але тут-таки подумав, чи не буде ця їжа, годяща для дужого, неперебірливого запорожця, грубою і негожою для її ніжної статі? І тут згадалося йому, що вчора кошовий дорікав