Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
Надворі день стояв незвичайний — м'який і сонячний, тихий, усмішливий. Він, здавалось, глузував із снігу, розстеленого по вулицях, із теплих одеж перехожих, із галош, хутрових комірів і кашне. День цей ніби мав щось дуже хитре на думці й зазирав скрізь по вікнах, очах і душах, лаштуючи всюди і всім якусь приємну капость. І дівчину щораз глибше обіймало чудне почуття, що ось зараз вона когось зустріне. Кого саме? Не знала! Але йшла піднесена, купаючись у проміннях та поглядах, і в душі їй зароджувалось лунке почуття своєї переваги, влади, зверхності! Немов би кожен, кого бачила вона, потай її жадає, прагне до неї з давніх-давен, може, навіть від світанку землі, коли вона жила десь інде, зовсім інша, серед інших людей і природи, але вона, вона! Бо їй здавалося ту мить, що вона вічно була й вічно буде, що єдиній їй із людей, минущих створінь на землі, дано цю щасну долю завжди тривати в молодості й осяйній красі. «Цариця землі», — згадала вона Льовині слова. І вони видались їй не такими вже неймовірними.
Раптом Марті спало на думку, що може зараз рушав Дніпро. Вона мерщій — щоб не спізнитись на видовище — зійшла з Хрещатика вниз, аж поки побачила річку. Але Дніпро рушати ще, звісно, не збирався; навпаки, з його крижаної маси здіймався холодний і різкий вітер, що за кілька хвилин, поки дівчина тут постояла, розібрався й зміцнів, вмить розвіявши жарти пустотливого дня. Небо зненацька потемніло, західне сонце зблідло, і сніг, що здавався цяцьковим допіру, дихнув морозом із-під ніг. «Це ж тільки друге березня», — подумала Марта й пішла геть відбувати свій щоденний розпис — обідати й вивчати стенографію та машинопис.
Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.
— Заходьте, — крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.
— Ах, це ви! — сказала дівчина.
Вона побачила його двічі за один раз — по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам'яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.
— Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? — трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.
— Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.
— Для мене теж, — сухо відповів він. — Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник… Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.
— Не знаю, — сказала дівчина, — я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.
— О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.
— У мене й так його досить.
— Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності, — сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола, — між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність… Ось, до речі, ваш гребінець.
— Ах, це я поспішала на посаду, — скрикнула дівчина, червоніючи. — Ні, давайте я краще сама шукатиму!
— Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи…
— Прошу, я дуже рада.
— З чого власне?
— З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.
— Так, — невизначено промовив Славенко. — Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.
— Може, ви роздягнетесь? — запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов'язки господині.
— Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю, — сказав Славенко. — Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!
— А день був чудовий, — сказала дівчина.
— Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його… тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану…
— Рабиня? — здивовано спитала дівчина.
— Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені…
— Але ж це дрібниці, — сказала Марта, посміхнувшись.
Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого від неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.
— Так, це дрібниця… для тих, хто живе дрібницями, — сказав Славенко. — А коли людина в своїй праці, — власне, задля успіху своєї праці, — силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.
Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину — мовляв, чи зрозуміла, ти? Марта дуже зніяковіла. «Він суворий», — подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.
— Наукова галузь, де я працюю, — провадив Славенко, — вимагає від дослідника, — крім хисту, розуміється, — двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він не заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця
