Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Вона зайшла у п'ятницю надвечір, забігла з вулиці відразу до мене. Кинула торбу, звідти посипались візитки, блокноти, контейнер для лінз. Ходила квартирою, старанно оминаючи мене поглядом. Говорила про спеку, що впала на місто, про птахів, що не давали спати, про проблеми з водою, я спробував її перепинити, але вона якось рішуче виставила долоню, мовляв, стій, де стоїш, і сказала:
— Ромео, — сказала, розглядаючи шпалери, ніби шукаючи помилки в малюнках, — в мене подружка завтра заміж виходить. Запросила на весілля. Мені немає з ким піти. Пішли разом.
— На весілля? — насторожився я.
— Це поруч, — швидко заговорила Даша, — подарунок я вже купила.
— А малий?
— Посидить удома, — суворо сказала вона.
— Як скажеш, — погодився я.
— Лише одягнись нормально, — порадила Даша, підхопила торбу й зникла в коридорі.
На ранок вона стояла перед моїми дверима. З малим, звісно, куди ж без нього. Сказала, що няня захворіла, що до сусідки серед ночі приїжджала швидка, що в знайомих у конторі перевірка, одне слово, немає з ким його залишити. Мала дещо припухле від сліз лице, тому одягла великі сонцезахисні окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руці в нього бовтався ролекс — палений, але красивий.
Краще, звичайно, було б нікуди не йти. Ясно, що краще було б не йти. Хто мене туди тягнув? Ну, як хто? Вона мене тягнула, вона. Вона йшла попереду в чорній сукні, з чорною торбинкою, тягнучи малого, кидаючи на мене розпачливі погляди. Я йшов позаду, тягнув подарунок (щось скляне, максимум — порцелянове) і не міг відвести очей від її ходи, від того, як вона ступала теплим битим асфальтом, як рухалася в цій своїй сукні, ніби весілля вже почалося, ніби почалося свято й слід було святкувати прямо тепер — під акаціями та липами, під синіми небесами червня, у місті, про яке вона так багато мені розповідала, на вулицях, де з нею всі віталися. Я знав її менше місяця, але встиг звикнути до її хапливих рухів, до її сварливих розмов, до тепла її рук, до холоду її очей. Літо буде довгим, сонце буде пекучим, мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, до кінця не доживе ніхто.
Весілля святкували в лазнях. Я навіть не здивувався, різне буває. У мене знайомі колись одружувалися в спортзалі, під баскетбольними кошиками, також по-своєму романтично. І ось тут теж було таке таємне, законспіроване місце: ліворуч автосервіс, праворуч — аптека, між ними — святкові столи. Металеву браму з навареними на неї олімпійськими кільцями розчинили настіж, гості з вулиці потрапляли на велике подвір'я, у центрі декоративний фонтан розбризкував воду, заливаючи все навколо, ніби зламаний пожежний кран. Вивіски я не помітив. Можливо, вони просто не змогли придумати назву для такого романтичного закладу. Довкола паркувалися весільні автомобілі: ближче до лазень — іномарки, далі, за аптекою — пара бойових жигулів. Гості під ранковим сонцем поміж аптекою та чорними покришками автосервісу виглядали особливо урочисто. Заходили з вулиці на подвір'я, роззиралися навсібіч, віталися зі знайомими. Бігали офіціанти, сварилися родичі, кричали діти, було багато сонця. Даша проштовхувалась поміж гостей, їй раділи, перепиняли, нахилялися до малого, кидали на мене допитливі погляди. Я прикривався порцеляною. Наречена мені сподобалась — Дашиного віку, невисокого зросту, з коротким, фарбованим у руде волоссям, з утомленими очима, з постійною сигаретою, з легкою посмішкою, ніби говорила: нічого, почекаєте, без мене все одно не почнеться. Під весільною сукнею мала кросівки. Даша довго з нею про щось шепотілась, підтягла малого (той, не вітаючись, вирвався й звалив до фонтана), підвела мене, назвала родичем. Наречена кинулась мене обіймати, ніжно дихаючи нікотином. А ось наречений підгуляв: хоча й був старший за мене, але стояв у костюмі, схожий на випускника, себто видно було, що костюм шили нашвидкуруч. Риси обличчя мав різкі, волосся мав змащене гелем, дивився важко, з коханою майже не розмовляв, навіть на ім'я до неї не звертався, наче боявся помилитись. Ховався за своїми друзями, котрі щільно його обступили, загороджуючи від небажаних контактів. Багато хто з друзів прийшов у тренувальних костюмах із командним лейблом, більшість мали сонцезахисні окуляри. Я, побачивши це, свої демонстративно зняв. Даша, втім, від молодих мене швидко відтягнула, наказала знайти Аміна. Я знайшов, давай, кажу, друже, пішли святкувати. Малий промовчав, але пішов. А побачивши маму, почав нити, мовляв, хочу додому, не хочу тут лишатись, хочу води, не хочу ні з ким знайомитись, хочу любові й не хочу ні з ким нею ділитися. Я пробував його чимось зайняти, проте Амін демонстративно від мене відвертався й голосив усе впевненіше, добиваючи маму контрольними в голову. Даша довший час робила вигляд, що все гаразд, однак нарешті не витримала, розвернулася й пірнула в натовп. Малий теж розвернувся й так само кудись пірнув. Найбільше заважала, звісно, порцеляна.
Гості товклися подвір'ям, заходили до бару, виходили з коридорів, на щось очікуючи, про щось перемовляючись. Я пізнав Івана, сусіда згори. Поруч із ним стояв якийсь його опасистий, діабетичного вигляду приятель, уже накачаний, від того ще більш хворобливий. Окрім спортсменів, ходили туди-назад старші чоловіки в старанно випраних сорочках і поважні жінки з яскраво фарбованими обличчями. Проштовхались двоє, схожі на таксистів: один у шкірянці, другий із наколками. Дивні гості, подумав я, вони ніби не на весілля прийшли, а потяг зустрічати. Раптом побачив Дашу. Стояла при стіні, тримала в руках вино, схоже, не перше, сміялась, виснучи на якомусь низенькому мужику. Той мав оливкового кольору заплиле обличчя, вузькі очі, пухкі
