Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.
«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».
«Нема питань».
«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.
«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»
«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.
«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.
«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»
«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.
Пауза.
«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».
«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».
«Легко тобі казати».
«Які ви дурненькі, — сміється Юля, — треба тільки любити».
«Кого?» — дивлюся на неї.
«Чому обов'язково «кого»? Просто любити...»
«Листочки, жабки... як св. Франциск», — сміється Дека.
«А чому б ні?» — пожвавлюється вона.
«Шмарклі коханої», — вставляю я.
«Да ну вас».
Ми ще говоримо про всілякі дурниці, поки Юля не просить мене на вечерю насмажити картоплі: «Віталіку, у тебе найсмачніша смажена картопля, яку я коли-небудь їла». — «Єдине, що трохи вмію робити». «Не говори так», — каже вона з серйозним виразом обличчя. Потім ми мовчки дослуховуємо Вівальді, Дека порпається в музиці і ставить закордонну платівку з бюргерськими піснями, яку ми любимо найбільше. Час від часу до кімнати заходять знайомі, одні просять підручники, інші стріляють цигарки. Я кажу, що йду чистити картоплю, бо на кухні ще треба зайняти чергу на електроплиту. Дека вибачається, що не зможе допомогти, хоче попрацювати з церквою, яку складає із сірників для Тані (на день народження). Юля біжить по картоплю, моркву й цибулю. Я йду до себе, і невдовзі вона приносить до мене продукти. Засмучено каже, що, на жаль, немає олії або смальцю, треба йти клянчити по кімнатах. Витягую з тумбочки викидного ножа, якого кілька років тому зробив і подарував мені покійний Сергій, він ще сказав тоді, що це для захисту, дорогий, чуже місто, всілякі дибілоїди, сам розумієш. Тримаю викидуху в руках, натискаю на кнопку, лезо миттєво вискакує. Міцна сталь, добра сталь. Сергій узяв найкращу, здається, таку, що використовують на клапанах між вагонами. Я зважую ножа на долоні й плачу про себе, в мені все здригається. Сергій робив його три місяці, виточував на всіляких станках, шліфував, у знайомих зеків, які працюють у Тернополі на Комбайновому заводі, замовляв необхідні деталі для механізму викиду леза. Я любив цього ножа. Раніше, коли я захоплювався італійським фашизмом і всілякими мілітарними штуками, носив викидуху з собою. Я носив її протягом першого й другого курсів, особливо тоді, коли проводжав ніжинських дівчат на Фрунзівку, Гуньки чи на Магерки, а ці райони глухі, зовсім відбиті, і пацани там серйозні, будь-що могло на мене чекати. Глибокої ночі я міг повертатися з околиці міста, всю дорогу відчуваючи постійну небезпеку: на лавках сиділи по п'ять-шість незнайомців, курили й мовчки зирили на самотнього подорожнього, було чути їхнє перешіптування, мабуть, з'ясовували, з якого я району, до мене в будь-яку хвилину могли «доєднатися», а тоді... тоді почули б мою мову і дуже швидко вкурили б, що я не місцевий. Звичайно, за таких обставин найлегше було б всю цю біду перевести на гнилі тьорки, але тьорки не пройдуть, бо я говорю українською, як і всі гопи, наріки, бандюки і пацани в Тернополі... а цього просто не зрозуміли б: тут усе це труть по-російськи. В такі хвилини я сильно стискав рукоятку викидухи, відчуваючи, як вона пріє в моїй долоні, нагрівається від її тепла. Деколи я думав, що вона мене врятує чи захистить, а деколи, якщо йшов наче мішком прибитий, думав, що викидуха стане серйозним випробуванням: нарвусь на серйозного штемпа, а тоді доведеться з ним виходити на ножах, якщо стане духу... про це важко думати, бо такого ще не було; деколи, коли мене конкретно давив депресняк, я виходив у ніч, на безлюдні ніжинські вулиці, йшов у їхню темряву, де поблискували вогники цигарок і гримів грубий п'яний сміх, аби знайти біду на голову... Я не знав, чи був героєм, чи боягузом, хоча страх мене завжди переслідував, інколи змушував іти далі. Одного вечора я повертався з Фрунзівки і нарвався на вгашеного, агресивного мужика, який несподівано накинувся на мене й шарпнув за комір; усе сталося настільки несподівано, що я лише потім від хвилювання мало не наклав у штани, але тоді ще нічого не відчував. Я натиснув кнопку і зарядив лезо мужику в стегно, потім ще раз і ще раз, я це робив настільки безжально й відморожено, що стояв кілька хвилин над ним, вкляклим, і спокійно перепитував: «Хочеш ше, лох тупорилий?» Тільки відійшовши від нього, лежачого на асфальті, я несподівано підірвався, ніби тільки догнав, що накоїв, і драпонув аж до своєї общаги — я безперервно біг два кілометри і відхекався лише на своїй Воздвиженській. Господи, і все це під впливом тих смішних кохань, які мене вибивали з рівноваги; ха! Дека правильно каже, що з жінками треба бути в рівновазі, не реагувати на власні почуття до них, тримати їх міцно в кулаці. Після того як Дека відкрив мені буддизм і останнього Далай-ламу — не те, про що пишеться в сухих підручниках і про що розповідається в
