Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак

Третя від Сонця планета — Земля. Коли з’явилися на ній предки українців, достеменно не відомо. Тарас Григорович Шевченко також міркував над цим, коли писав свій «Саул»:

Написано 13 жовтня 1860 року в Петербурзі. До відкриття матеріальних пам’яток Трипільської культури залишалося ще майже півстоліття. А для Шевченка древність українського роду абсолютно безсумнівна — на рівні Єгипту, Вавілону і Китаю. Українці, за глибоким переконанням Тараса Григоровича, — щонайменше рівночасні цим древнім цивілізаціям!

Після десятилітнього заслання Шевченко мріяв, щоб з дружиною

І вже зовсім незадовго до смерті, 4 січня 1861 року, Тарас Григорович пише до Михайла Чалого:

«Я і чув, і читав, що високопреосвященний Арсеній дуже возревновав о сельских школах и жалуєшся, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій „Буквар“... Думка єсть за „Букварем“ напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як і „Буквар“. За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося».

Отже, історію, «тілько нашу» історію хотів надрукувати для української дітвори Тарас Шевченко — і тоді «велике б само зробилося». На шляхах історичного поступу нас вічно кривдили чужинці. І нашу історію вони вічно трактували як якусь суцільну меншовартість та одну велику поразку.

«Ця традиція настільки вкоренилася, що навіть після того, як Україна здобула незалежність, погляд нашого суспільства на власну історію майже не змінився. Хоча цілком очевидно, що в усі попередні часи український народ якщо й мав право на осібну, скажімо так, біографію, то лише в контексті Російської імперії. З позицій імперії ця біографія тлумачилася і підправлялася. Наразі офіційною історією України так і залишається версія імперських писарчуків — історія всуціль вихолощена і сфальшована. Тому не дивно, що й на п’ятнадцятому році незалежності гетьман Іван Мазепа, вояки УПА та багато інших знаних і незнаних героїв визвольної боротьби вважаються зрадниками, а отже, ворогами України.

Історія України потребує серйозної ревізії — перегляду й переосмислення з національних позицій. Потрібно розставити наголоси, відшукати в минулому ті точки, які могли б бути опертям для сьогоднішнього й майбутнього нашої країни. Усі наші попередні поразки мають стати такою ж міцною опорою, як і перемоги.»

Так вважає лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук з Луцька. Добре сказано, дорогий Василю Дмитровичу! Нам треба здолати змову імперських писарчуків. «Потрапивши у скрутне становище, не можна прогавити шансу створити собі можливість», — цитує Василь Слапчук великого японського воїна XVIII століття Такаморі Сайго. І продовжує: «Ми не повинні покладатися на можливості. Ми маємо створювати їх для себе — тільки тоді нам вдасться розвиватися духовно й досягати матеріальних статків, тільки тоді Україна зможе стати країною, на думку якої зважатимуть у світі. В усіх інших випадках шлях та зусилля українців так і залишатимуться шляхом та зусиллями Сизіфа.» Істинно!

Тарас Григорович Шевченко хотів почати з Букваря. Він, виходець з селянської кріпацької сім’ї, добре знав, як багато українців ще «не розуміють ні образу, ні сили букв». Його власне розуміння закладалося у дяківській хаті під стріхою. Тут малий Тарас вперше почув: «Аз, буки, веди...». «Буки-аз — БА, буки-аз — БА. Разом: БАБА». «Буки-он-глаголь. Виходить: БОГ».

Така метода навчання читанню видається на перший погляд примітивною та малоефективною. (Але вдумаймося: чому мудрі китайці досі користуються винайденою дві тисячі років тому дуже складною ієрогліфічною писемністю? В одному з останніх словників китайського письма — понад 50 тисяч (!!) ієрогліфів. І в Піднебесній навіть не думають переходити на сучасні азбуки. Втрата національної ідентичності, рідного розуміння Букви і Слова — а отже і Бога — для них неприпустимі).

Куди простіше й швидше навчатися читанню по складах: 6-а — ба, р-и — ри, л-о — ло, разом: барило. Але тут букви глухі та німі. А там, у нашого некомп’ютеризованого предка, кожнісінька буква має смисл, щось промовляє! Що?

Українська азбука в розумінні наших предків має свій глибинний зміст. Вона — дорогоцінне послання наступним поколінням.

Будемо читати його з давньоукраїнським значенням букв. Так, як учили Тараса Шевченка.

Аз — «я». Буки — «букви». Веди — знати, відати.

Отож, три перші букви Української Азбуки кажуть нам — Аз, Буки, Веди: «Я букви знаю»!

Йдемо далі.

Глаголъ — «слово», Добро, Єсть: «Слово добро єсть».

Уже шість перших букв сказали нам дуже багато:

Я букви знаю! Слово — добро єсть.

Просто і геніально!

Далі розшифровувати послання наших далеких предків трохи складніше. Українські та російські мовознавці виписали його Кирилицею так:

Азъ буки веди. Глаголъ добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како