Знедолені - Віктор Гюго

Але відстоюючи «порядок», такий буржуа часто не хотів визнавати ніякої дисципліни, і його запопадливість іноді призводила до згубних наслідків. 6 червня 1832 року рота національних гвардійців під командою капітана Фанніко з власної примхи і доброї волі прирекла себе на знищення на вулиці Шанврері. Капітан Фанніко, нетерплячий і зухвалий буржуа, норовливий і відданий захисник «порядку», з тих, про кого ми щойно згадали, не міг опертися спокусі спробувати захопити барикаду силами тільки своєї роти, що була в перших рядах батальйону, вишикуваного на розі вулиці. У ту мить, коли цього найменш сподівалися, капітан повів своїх солдатів в атаку на барикаду. Цей маневр, у якому було більше завзяття, ніж тверезого розрахунку, дорого коштував загонові Фанніко. Не встигли вони пробігти й двох третин відстані до барикади, як їх зустріли дружним залпом. Четверо найсміливіших, що бігли попереду, були вбиті під самою барикадою, і купка національних гвардійців, людей хоробрих, але позбавлених військової витримки, після деякого вагання змушена була відступити, залишивши на бруківці п’ятнадцять трупів. Хвилина розгубленості дала повстанцям час перезарядити рушниці, й перш ніж рота встигла завернути за ріг вулиці, її наздогнав другий, ще нищівніший залп. На мить загін опинився між двох вогнів і потрапив під картеч своєї ж таки гармати, яка, не діставши відповідного наказу, стріляла далі. Безстрашний і необачливий капітан Фанніко був одним із тих, хто поліг від картечі.

Ця відчайдушна й нерозважлива атака розсердила Анжольраса.

— Йолопи! — сказав він. — Гублять своїх людей, а ми марнуємо набої.

Анжольрас говорив, як справжній полководець повстання. Адже загони повстанців і сили придушення воюють неоднаковою зброєю. Швидко вичерпуючи свої запаси, повстанці не можуть розкидатись набоями і марно жертвувати людьми, їм немає чим замінити ні порожній патронташ, ні вбитого бійця. У розпорядженні карателів — ціла армія, і вони можуть дозволити собі не дорожити людьми й не шкодувати набоїв. Отож ця нерівна боротьба одного проти сотні неминуче закінчується розгромом барикади, якщо тільки не спалахне революція й не кине на чашу терезів свій вогненний меч. А таке буває. Тоді все приходить у рух, вулиці вирують людом, барикади ростуть, мов гриби, Париж тремтить і здригається, груба сила відступає, наче звір із роззявленою пащею, і перед військом — цим розлюченим левом — зі спокійною величчю пророка постає Франція.

Тож не дивно, що в якусь мить барикаду на вулиці Шанврері осяяв проблиск надії.

— Послухайте! — вигукнув Анжольрас, який не покидав свого спостережного пункту. — Здається, Париж прокидається.

І справді, вранці 6 червня десь протягом години-двох могло здатися, ніби повстання розгорається. Упертий подзвін Сен-Меррі подекуди роздмухав тліюче полум’я. На вулицях Пуар’є і Гравільє виросли барикади. Біля Сен-Мартенської застави якийсь юнак, озброєний карабіном, сам-один атакував цілий ескадрон кавалерії. Відкрито, посеред бульвару, він опустився на коліно, прицілився, вбив командира ескадрону й, обернувшись до натовпу, мовив:

— Одним негідником стало менше!

Його зарубали шаблями. На вулиці Сен-Дені якась жінка стріляла в національних гвардійців із-за опущених жалюзі. Видно було, як при кожному пострілі тремтять планочки. На вулиці Кассонері затримали чотирнадцятирічного хлопця з повними кишенями патронів. Кілька постів були атаковані. На розі вулиці Бертен-Пуаре полк кірасирів несподівано наразився на досить жвавий рушничний вогонь. На вулиці Планш-Мільбре з дахів жбурляли на солдатів битий череп’яний посуд та всяке кухонне начиння.

Ці окремі іскри, які спалахували над величезними запасами пального, що їх називають паризькими передмістями, вельми стривожили воєначальників. Вони поквапилися погасити пожежу в самому зародку. Бажаючи спершу придушити всі окремі спалахи бунту, атаку на барикади Мобюе, Сен-Меррі та Шанврері відклали, щоб потім зосередити проти них усі сили й покінчити з ними одним ударом. В охоплені заворушеннями квартали посунули війська: вони розганяли натовп на великих вулицях, обшукували провулки — то обережно й повільно, то навальним маршем. Солдати висаджували двері будинків, із яких стріляли. Водночас кавалерійські загони розганяли натовп на бульварах. Всі ці заходи викликали глухий гомін, як то завжди буває при зіткненні війська з народом. Саме цей гомін і почув Анжольрас у проміжках між гуркотом гарматних залпів та тріскотінням рушничних пострілів. Крім того, він помітив, як у кінці вулиці проносили на ношах поранених, і сказав Курфейракові:

— Ці поранені не з нашого боку.

Проте надія тривала недовго, її проблиски швидко згасли. Через півгодини усе, що витало в повітрі, розвіялось. Спалахнула блискавка, але грім не вдарив, і повстанці відчули, як знову опускається над ними свинцеве віко байдужості народу, що покинув цих відчайдушних сміливців напризволяще.

Загальне повстання заглухло, так і не вибухнувши, й тепер військовий міністр та генерали могли зосередити всю увагу на трьох-чотирьох барикадах, які досі трималися.

Сонце все вище підіймалось над обрієм.

Один із повстанців звернувся до Анжольраса:

— Ми голодні. Невже ми так і помремо, не поївши?

Анжольрас, стоячи біля своєї бійниці й не відриваючи очей від вулиці, ствердно кивнув головою.

Сидячи на камені поруч із Анжольрасом, Курфейрак знущався над гарматою. Кожну хмару картечі, що з огидним сичанням вилітала зі страхітливого жерла, він зустрічав глузами:

— Ти захекалася, стара відьмо, мені тебе шкода!

І всі навколо сміялися.

— А ось іще одна! — раптом вигукнув Курфейрак.

І тоном лакея, який оголошує про прихід гостя, повідомив:

— Вельможна пані Восьмидюймівка!

Бо на сцені з’явилася нова дійова особа — нова гармата. Артилеристи швидко встановили її поряд із першою, й через кілька хвилин обидва жерла відкрили по барикаді вогонь прямою наводкою.

Наближалася розв’язка.

Десь неподалік теж було чути оглушливий гуркіт. Поки ці дві гармати трощили барикаду Шанврері, дві інші, одна з вулиці Сен-Дені, а друга з вулиці Обрі-ле-Буше, гатили по барикаді Сен-Меррі. Страшні пси війни зловісно перегавкувались між собою.

Одна з гармат, які били по барикаді Шанврері, стріляла картеччю, друга — ядрами.

Та, що стріляла ядрами, брала приціл вище — ядро било по гребеню барикади й засипало обложених осколками каміння.

Такий спосіб стрільби мав на меті зігнати захисників барикади вниз, а отже, передвіщав близький штурм.

Як тільки ядрами пощастить прогнати бійців з вершини барикади вниз, а картеччю — від вікон шинку, колони нападників підуть на приступ, уже не боячись обстрілу, й, захопивши повстанців зненацька, оволодіють редутом.

— Треба конче знешкодити ці гармати, — сказав Анжольрас і вигукнув:

— Вогонь по артилеристах!

Усі були напоготові. Барикада, яка так довго мовчала, тепер відкрила шалений вогонь. Сім або вісім залпів ударили один за одним, вулицю заволокло густим димом, і за кілька хвилин крізь цей дим, пронизаний спалахами пострілів,