Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Погодились на тому, що весілля, саме з огляду на традиції будинку на вулиці Куліша, відбудеться ще в батьківському домі, а по весіллі вся родина переїде в новий будинок.
— Нарешті якась зміна, — іронічно зауважила Неля. Слава подивилась на неї страдницькими очима:
— А я не можу погодитись з думкою, що ми покинемо цей будинок. Мені здається, тобі треба буде з міста виїхати.
— Куди? — спокійно здивувалась Зоня. — Пощо??
— Ні, ти запитай краще — з чим? — відповіла на те Оля.
Катерина відшукала будинок на вулиці Джерельній. Чистенька вуличка, що досягала середини міста і починала розбудовуватись у напрямі вокзалу.
Меліоративні роботи на схід від містечка осушували болота, а вслід за ними поставали нові залізобетонні будиночки. Джерельна зв'язувала залізничну станцію з містом новим трактом і, хоч ще не дуже людна, мала великі перспективи як одна з центральних вулиць містечка.
Мешкання було нове, із зручним чорним ходом, який Катерина відразу охрестила дискретним. Вікна двох середніх кімнат виходили на сіножаті, облямовані далеким ліском, але мешкання мало ту незручність, що треба було сплатити за нього, крім високого відступного, ще й річну квартплату наперед.
Про дійсну суму відступного так і не дізнався ніхто. Домашніх Катерина задовольнила вісткою, що на відступне пішла вся застава за мамині дорогоцінності. По містечку кружляли різні чутки з приводу цієї суми.
Дехто доводив її навіть до тисячі доларів. Катерина не спростовувала цих чуток. Не мала нічого проти, коли б плітка збільшила цю суму до двох тисяч доларів.
Треба сказати, те, що Річинські виклали таку суму відступного, справило своє враження в містечку. Ті, що вважали маєтковість Річинських за казочку для наївних, тепер відразу ж присмирніли. Що тут багато говорити, навіть на саму Олену факт цей справив неабияке враження.
Ходила по хаті й журилась смирно: як же мусив любити її покійний Аркадій, коли такі суми витрачав на те, щоб зробити їй приємність; а вона, прости, боже, їй цей гріх, недооцінювала таку любов.
Катерина зажадала модерні меблі, й Олена знову здивувалась. Взагалі останнім часом щораз частіше виникали в її житті причини для здивування. Виходило, що оті довгі роки поруч Аркадія прожила вона в якомусь потойбічному світі, і тільки тепер вступає вона у справжнє життя…
От, наприклад, з меблями для Катерини. Чим не підходять для неї оті з батьківського дому? Їдальня з чорного дерева, масивна, вічна, можна сказати. Звичайно, не нова вже, але, напевно, витримає не одне ще покоління. Спочивальня — тисова. Кажуть, не модна вже сьогодні — але що з того? Зате майже унікум, коли не лічити літньої резиденції владики десь у Перегінську.
І тут не порозумілась Олена з Катериною. Навіть мусила тітка Клавда втручатися в цю суперечку.
— Ти, слухай, — сказала до Олени тоном, який любила вживати до служниць, — ти пощо заважаєш дівчині? Та кожна, що їде на своє сміття, прагне якоїсь обнови. Кінець кінцем хай тобі голова не болить… Я поговорю з Шторхом, і він дасть меблі на виплату… Тільки — ш-ш — язик за зубами…
Доктор Гук, який був мимовільним свідком цієї розмови, запротестував галантно:
— Я дуже перепрошую, що вмішуюсь у сімейні справи, — але чому Шторх, чому не українська фабрика меблів? Я вважаю, що нашим національним обов'язком є підтримувати свій кооперативний промисел, як основу…
— Буде! Буде! — замахала на нього руками тітка Клавда. Дим з люльки, що підстрибувала між зубами, та сміх так душили її, що вона не могла хвилину й слова сказати. — Буде, дорогий меценасе, буде! Я знаю, що кооперація — це міжнародний фронт проти визиску, але поки що можуть давати не визискувати себе тільки ті, що мають гроші… А ті, в яких, от як у нашої Гелі, брак готівки, мусять таки йти до капіталістів… Хе-хе-хе… дивися, Гелю, якими очима дивиться на мене меценас… хи-хи…
— Даруйте, але я дійсно не розумію, — розвів руками Гук. Не любив Клавди за її вульгарний спосіб вислову і тому нерадо заводив розмову з нею.
— У нашому кооперативі треба платити готівкою, а Шторх дасть на виплату…
— Так, — відповів з сумом Гук, — це, між іншим, один з секретів чому українській кооперації так важко боротись з різними приватними п'явками.
— Чи тобі не здається, — запитала Слава у Зоні, — що Гук нагадує чимось вуйка Зенка?
— Зоня ламала собі голову над іншою загадкою:
— Мені лише цікаво, яку штуку втне нам тітка Клавда. Щось мені дуже й дуже підозрілою видається її прихильність до Катрусі. Як то вимовляється по-латині, Славо?
— Тімео данаос ет дона ферентес[181].
Привезені від Шторха меблі, а був це кабінет пана і кабінет пані, Катерина з Маринею відразу розставляли так, як їм належало бути.
Хоч меблі були нові й модерні, кімнати виглядали мертво й холодно.
— Чогось тут бракує… тільки не знаю чого, — міркувала Мариня.
Катерина відразу здогадалась, чого бракує тим кімнатам. Взяла візника і вивезла з дому на Джерельну квіти і буфетик-антик, цінніше з кришталю і порцеляни, килими, ліжники, кращі з картин.
Квіти, особливо пальми і аспарагуси, відразу навіяли життя у мертві кімнати. Зате дім по вулиці Куліща збіднів, хоч від того, що од вікон забрали вазони з квітами, а з стін — килими, стало світліше й просторніше в кімнатах. Проте, незважаючи на простір і світло, було сумно тим невиразним смутком, що його завжди викликають білі плями по картинах на стінах, до яких звикло було наше око.
Зоня ходила роздратована.
Олена погоджувалась навіть з голими стінами — святого спокою ради.
— Мені це нічого не вадить… На лісництві у Лісках були зовсім простісінькі меблі, а як там було приємно…
— Е, бо мамі було тоді шістнадцять років, і тому мамі все здавалося приємним…
Олена не заперечувала. Може, Оля й правду каже. Молоді очі мають полуду, яка з одного боку затуляє їм світ, а з другого — показує щось, чого, як пізніше дізнаємося, зовсім у ньому не було.
У неділю, коли в церкві мали проголошувати першу оповідь, вибралась Катерина на велику службу божу до церкви, щоб почути, як будуть її і Філька вичитувати з амвона.
— Недобре, як
