Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
З притаманною йому запальністю відразу вирішив: якщо Стаха гідно витримає цю пробу вогнем, то, слово честі, ще сьогодні назве її своєю. Якщо ж злякається, то тільки й бачитиме його біля себе.
Сташку застав біля воріт. Видко, побачила його з хати й вибігла назустріч.
Незважаючи на вечірню прохолоду, дівчина була у маркізетовій блузочці з коротенькими рукавами. Навіть у сутінках помітно було, як випинались з-під блузки високі повні груди, яких Стаха, звичайно, і наміру не мала приховувати.
Сташці, очевидно, видалося, що Бронко, похнюпившись, не помітив її, бо перша окликнула його.
Бронко привітався, але залишився задуманим та невеселим. Сташка явно розгубилася.
— Що з тобою? — вибігла наперед нього за ворота. — Чого ти такий?
— Таке сталося, Стахо, що краще не питай. Ходи… я не хочу заходити в хату.
Стривожена Стаха, не допитуючись більше, побігла поперед нього. Сіли на своєму місці, на старій зрізаній груші за хатою, де провели не одну нічку.
Бронко зняв з себе піджак і накинув його на плечі Сташці, але не приголубив її на своїх грудях, як це бувало раніше.
— Кажи, що сталося! — припала до нього Стаха всією своєю істотою.
Бронко мовчав. Ті палаючі тривогою очі, ті напіврозкриті уста, що ледве-ледве переводили подих, та вичікуюча напружена поза, ті пальці, що конвульсивно чіплялись за його руки, — все те видалося таким рідним, таким безмежно йому відданим, що в Бронка серце защеміло від самої думки, що за хвильку все це може щезнути безповоротно. А чи не краще, Бронку, залишитись при ілюзії?
Тобто відступати? Ні! Тим паче, що сьогоднішній жарт завтра може стати дійсністю.
— Слухай, я тільки що на смерть посварився з старим. І от розумієш… одне слово… можеш полюбуватись мною. Від п'ятнадцятого я вже люфтінспектор, — випалив він одним духом.
— Як? — приглушено перепитала ледь побілілими губами. — Геть-чисто нагнав з роботи?
— Та кажу ж тобі, що від п'ятнадцятого можу вже собак ганяти…
Сташка випросталась і… засміялась.
Це був не звичайний її безтурботний, визивний сміх. Вона вхопилась за цей жалісний смішок, щоб влити ним хоч краплину бадьорості у Бронка.
— Ха! Чи ти перший, чи ти останній? Щось знайдеться. Ади, ще не так було, аби якось не було! Мав би чим журитись!
«А про те, що за мене може стати колектив, моя організація, що треба боротись, і не подумала. Не дійшли до неї ще такі речі. А стільки ми з нею балакали».
— Слухай, а ти не думай, що це так просто. Мене, слухай, звільнили з роботи, як неблагонадійного. Запідозрили у комунізмі. А ти знаєш, що це значить? Це, небого, значить, що мене ніде більше на роботу не приймуть. Ніде, розумієш?
Бронко ніколи не забуде, як вона, хлипаючи, повисла йому на грудях, як прикрила його рот:
— Не говори, не говори таке!.. Я твоя, а ти мій, а решта мене ніц не обходить. А якщо б, — відгорнула вона з-над очей мокре від сліз волосся, — твої старі гризли тебе, що не можеш знайти роботи, то переходь до нас.
— А що твої скажуть, коли приведеш у хату безробітного хлопа?
— Пхе, що мені мої старі мають казати? Яке їх діло? Я що, за їх гроші даватиму тобі їсти? Я тобі кажу… я знаю… тато нічого не скаже. Будеш видіти. Сам не раз місяцями ходив без роботи. І якби не мамине прання, то тонко свистав би. А мама? Що мені мама може зробити? Найбільш — може з хати прогнати? Та ти не журись, під голим небом не будемо ночувати!
— А твої подруги не будуть сміятись з тебе, що годуєш безробітного трутня?
— А мені до Дунаю те, що будуть про мене подруги говорити. Якби я брала собі до серця все, що про мене плетуть, то вже й не жила б! Броник, Броник, — оповила його руками, — хіба ти не знаєш, хіба ти не чуєш, що я для тебе не то шматок хліба, а во!.. життя свого відкраяла б букату[178], віддала б тобі?..
Бронко не дав їй договорити. Схопив Стаху попід коліна і, спотикаючись, поніс її просто під повітку, де лежала ще торішня отава.
— Стахо, — не цілував, а пив її, — невже ж ти… така, дівча? Стахо, та я тебе не віддам тепер нікому за жодні скарби світу! Слухай, ти тепер моя жінка. Розумієш, що це значить… жінка?
Стаха, забувши цієї хвилини про свої штучки, просто-напросто тихенько плакала від надмірного щастя.
— Бронку, — в'яло затуляла йому рота долонею, бо хотіла щось сказати, але він раз у раз перешкоджав їй, — я хочу тобі щось сказати.
— Ні, моя жінко, ти насамперед вислухай, що тобі чоловік скаже. Слухай, Стахо, я тим часом ще працюю. (Мало не задавив її в своїх обіймах, щоб звістка ця не зробила на неї великого враження)… Я збрехав, що старий вже прогнав мене… Зрештою, не так легко це йому вдалося б… Ти не подумала про це? Я лише здорово зрізався з ним. Ти не гнівайся на мене, Стахо, але мені хотілося перевірити, чого варта твоя любов. І от… — Він розгублено-щасливо потер долонею чоло. — Тепер вже напевно знаю, що ти є та, з якою я хотів би жити… Знаю напевно, що якби зі мною сталося щось, то ти від мене не відступишся.
— Ой Бронку, — знову всмокталася в його губи Стаха, — не говори такого, не говори!..
Раптом пустила його. Підвелась. Сіла. Стала пригладжувати розтріпане волосся, але помітно було, що робить це машинально.
— Бронку, — заговорила ніби чужим голосом, — я мушу тобі щось сказати, аби ти пізніше не мав жалю до мене…
Бронко щосили притягнув її до себе.
— Не треба, Стахо. Я здогадуюсь. Слухай, що там в тебе було до мене, мене це не обходить…
— А ти не думай, ніби все, що про мене плескали, то правда.
— А я цього і не думаю. Найкращий доказ, що взяв тебе у жони…
— А я хочу, Броник, щоб ти все знав. Я, — сховала вона лице йому під пахву, — була ще дівчиськом. Мама післала мене віднести білизну одному панові…
Бронкова рука ковзнула по її плечах, наче гумова:
— Май совість, дівча! Не бреши бодай у цю хвилину…
Був так прикро вражений дешевенькою брехнею, до того ж в найменш відповідну хвилину, що мало не дав їй ляпаса. Не вимагав від неї жодних
