Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Який він все ж таки товстошкірий! Чому він не подумав про те, що вона цими зустрічами з ним наражає себе на стократ більшу неприємність? І взагалі, що це за нетактовність говорити їй у вічі, що він (він!) соромиться перед своїми приятелями її товариства?

— Підемо, слухайте, вам, напевно, теж не хочеться, щоб вас бачили зі мною, — згадав нарешті Бронко, що ця справа може торкатись і її. — Пригадуєте собі, як тоді оглядалась на вас жінка нотаріуса? Чи, може, ви тоді не зауважили її? Я знаю, що у вас теж є що мені сказати.

«А хоч би й так, то чи треба про це говорити вголос? Як же це нечемно і неделікатно!»

— Звідки ви взяли, що в мене є що вам сказати? — запитала Ольга з штучним, сухим сміхом, від якого їй самій стало ніяково.

Бронко зараз же вловив фальш в Олиному манірному вигуку.

— Слухайте, ви були б дуже мила… Ну, чого ви хмурите брови? Я ж не сказав ще нічого неприємного. Я лише кажу, що ви були б дуже мила дівчина, коли б не надягали маску на обличчя. А може — чорт його маму знає — серед своїх ви інакша, а тільки передо мною граєте вар'ята? Слухайте, навіщо ви це робите? Я ж вловлюю фальш у вашому тоні.

— О, то ви неабиякий психолог! Напевно, ви чудово знаєтесь на жіночих душах…

— А до дідька мені здались оті жіночі душі! Не мав би я нічого кращого од роботи, як займатись такими дурницями. Це я вже лишаю вашим кавалерам. Їм і так нічого більш робити. Я вам одне скажу: наші дівчата грубшої кості, але вони щиріші, і за це одне варто їх любити. Ну, пішли!..

Вони спускаються на площу Босих кармелітів стрімкою Кривою по вузенькому тротуарі, викладеному камінними плитками попід парканами, з-поза яких звисають кущі давно відцвілого жасмину та бузку.

В долині, оточеній з усіх боків стрімкими узбіччями, з поналіплюваними на них домиками з садками, порізаними поздовжніми, кривулястими вуличками, на кам'яній квадратній площі стоїть старовинна чорна кам'яна споруда у формі дзвона, з-під якої в декількох симетрично розташованих місцях струмками витікає чиста джерельна вода. В Нашому і в околиці називають цю воду не інакше, як кляшторна[183]. Назва ця свідчить, що джерело разом з площею мусило колись належати монастиреві, розташованому нині на схід від джерела. Монастир цей належав тепер сестрам василіянкам, а від Босих кармелітів залишалась тільки одна назва.

Дзвін, споруджений з незугарних кам'яних брил, покарбованих старовинними написами, а подекуди й малюнками, був свого роду метрикою міста. Нерідко можна було бачити біля цього пам'ятника древньої архітектури і туристів, які, приваблені написами на цій споруді, намагались прочитати стертий дощами та людськими пальцями текст. Оля знала про дзвін лише те, що на котрійсь з його плит викарбувано заклик гуцульських добровольців, що йшли через Наше у полки Хмельницького.

Дзвін містився на залізом кованім підвищенні, і до струмків треба було добиратися по східниках. Практичні нашівці, щоб увільнити себе від труда сходити вниз з повними відрами, доробили дерев'яні жолоби, по яких вода лилась просто до підніжжя дзвона.

Взагалі вода у Нашому була погана. У північній частині міста вона мала надто великий процент кальцію і через це була майже непридатна для кухні. У східній і південній частинах була м'якша, але мала ту ваду, що інколи настільки насичувалася йодом, що її не можна було пити. Мешканці тих околиць користувалися для кухні виключно кляшторною водою, яку їм приставляли професійні водовози і водоноси. Біля струмків завжди стояла черга наймичок, домогосподарок і водоносів з відрами на коромислах, що сягали майже землі. Водовози приїздили з бочками на візках, запряжених сухоребрими шкапами. Вони обслуговували дальні райони міста, беручи по чотири сотики за відро від постійних клієнтів і п'ять, а то й шість — від принагідних покупців.

Ольга дуже рідко бувала в оцій околиці, і саме тому цей закуток, оточений з усіх боків садами й хатами, з дзвоном-чудом посередині видавався їй особливо мальовничим. Його колоритність доповнювали дівчата з позакочуваними рукавами та попідтиканими спідницями і надто бородаті водоноси та водовози, які були якось однаково зодягнені, немов у своєрідну уніформу, в зелено-жовті прогумовані куртки і такі ж штани. Мальовничості цій картині додали ще зграї сизих голубів, що зліталися сюди з монастиря для купання. Голуби були свійські й розпурхувались лише тоді, коли їм загрожувало бути розчавленими чоботом.

Мала, може, чотирилітня єврейська дівчинка, з очима, як два діаманти, годувала голубів роздробленим малаєм. Дитина була одягнена в брудну, вилиняну подерту блузку, непропорційно велику для її тільця. Кучерява, збита в ковтуни голівка давно не бачила гребеня, проте незвичайна врода дівчинки нітрохи не меркла від такої оправи.

— Як тебе звати, дитино? — спитала Ольга по-польськи.

Мала окинула її веселими, сміливими очима:

— Малка. А цо пані мнє да?[184]

Ольга, не знаючи, як приховати своє збентеження, погладила дитину по розпатланій голівці. Ситуація вимагала ткнути дівчинці бодай десять грошів в руку на цукерки, а в Ольги в сумці й цього не було. А зрештою, навіть коли б було, то вона посоромилася б давати таку суму дитині, а більшої не могла б собі дозволити.

В Олі зразу ж відпала охота приглядатись до людей і голубів біля джерела. Бажаючи якомога скоріше віддалитись від дівчинки, яка дивилась їй услід своїми прекрасними очима, не розуміючи, навіщо здалась вона незнайомій панні, Ольга вже без протесту дала завести себе Завадці у тиху вулицю Пільну.

Може, якихось двадцять років тому назва ця мала своє логічне виправдання. Тепер від поля залишилося в неї небагато. Вся вулиця була забудована новими дерев'яними, а де-не-де й мурованими, чепурними (всі, як за командою, з зеленими ганочками) одноповерховими будиночками. І лише молоді дерева біля них свідчили про те, що люди живуть тут не так вже давно. Проте безпосередньо поза садами і будівлями простягались смуги нив.

У цю пору були вже тільки стерні, по яких паслись корови та спутані коні. Ольга уявила собі, що весною і раннім літом, напевно, було дуже приємно вийти з садка і зразу ж опинитися перед стіною жита чи пшениці. І так цікаво: обернись на захід — будеш весь у місті, обернись на схід — будеш весь у полі, що простерлося ген-ген аж до голубих обрисів Карпат.

— Слухайте, я вже вас раз питав, а тепер ще раз питаю: що ви робите цілими днями? У вас одна