Джерело - Айн Ренд

— У твоєму пентхаусі.

— Ні.

— Тоді в «Нордленді».

Він нахилився вперед і наказав водію:

— «Нордленд», Джоне.

Біля вестибюля готелю він їй сказав:

— Побачимося за тиждень, у вівторок о четвертій годині в «Ноєс-Белмонт». Запрошення повинні бути від імені твого батька. Повідом його, а я з ним зв'яжуся. Про решту я подбаю.

Він вклонився їй у своїй звичній манері, зі спокоєм, в якому поєдналися дві речі: зрілий контроль чоловіка, такого впевненого у своїй здатності все контролювати, що це видається буденною справою, і простодушністю дитини, яка сприймає події як щось доконечне.

Вона не бачила його протягом тижня. І виявила, що очікує нетерпляче.

Коли вони знову побачилися, вона стояла поруч із ним перед суддею, який вів шлюбну церемонію за мовчазної присутності шістьох сотень гостей у залитій світлом банкетній залі готелю «Ноєс-Белмонт».

Тло, що вона його забажала, виявилося таке досконале, що скидалося на карикатуру. Це не було вишукане світське весілля, а квінтесенція щедрої, пишної вульгарності. Він зрозумів її бажання і слухняно його виконав; він відмовив собі у перебільшеннях, не влаштовував грубої інсценізації, а зіграв у манері, притаманній Ґейлові Вайненду, видавцю, який вирішив одружуватися публічно. Щоправда, Ґейл Вайненд не хотів одружуватися публічно.

Він змусив себе вписатися в тло, наче був частиною угоди, предметом у тому ж стилі. Коли Вайненд увійшов, вона побачила, що він дивиться на юрбу гостей, наче не усвідомлює, що така юрба пасувала б на прем'єрі в

Ґранд-опері чи на розпродажі королівського дрантя, а не на найурочистішій події в його житті. Він поводився коректно і незрівнянно витончено.

Вона стала біля нього, юрба замовкла у жадібному зацікавленні, й вони повернулися до судді. Домінік вбралася в довгу чорну сукню, а букет свіжого жасмину, його подарунок, прикріпила чорною стрічкою до зап'ястка. Її обличчя під серпанком чорного мережева капелюшка повернулося до судді, який говорив дуже повільно, дозволяючи словам по одному спливати у повітря.

Вона поглянула на Вайненда. Він не дивився ні на неї, ні на суддю. Їй здалося, що він сам у цій кімнаті. Він утримував цей момент і творив із нього, зі сліпучої розкоші, з вульгарності, свою власну мовчазну висоту. Він не хотів релігійної церемонії, бо не поважав релігії, а ще менше поваги відчував до державного посадовця, який промовляв догмами — але саме він перетворював обряд на релігійний акт. Вона подумала, що якби виходила заміж за Рорка, він стояв би точнісінько так само.

Потому він терпляче витримував усю насмішкуватість потворного прийняття. Позував із нею для батареї камер і великодушно виконував усі вимоги репортерів, найгаласливішої юрби серед усіх. Він стояв разом із нею, відповідаючи на вітання гостей, потискаючи безкінечну вервечку рук, і це тривало кілька годин поспіль. Його не турбувало світло камер, копиці весняних лілій, звуки струнного оркестру, річки людей, які впливали до зали і розбивалися на струмочки, діставшись шампанського; його не бентежили гості, які прийшли сюди з нудьги, заздрісної ненависті, вимушеної залежності від нього, бо не могли злегковажити запрошенням, що на ньому було викарбувано його небезпечне ім'я, або ж підбурювані скандальною цікавістю. Він наче не знав, що вони вважали своїм по праву його публічне самоспалення, а свою присутність — необхідною умовою виконання обряду, наче з усіх цих сотень лише він та його наречена були єдині, кому ця вистава видавалася огидною.

Домінік уважно спостерігала за ним. Хотіла, щоб він відчув насолоду від цього, бодай на мить. «Дозволь йому сприйняти це і хоча б раз забутися, — думала вона, — дозволь йому показати душу нью-йоркського „Знамена“ як невіддільний від нього елемент». Вона не бачила сприйняття. Інколи бачила лише натяк на біль; та навіть біль не досягав його. І вона згадала одного чоловіка, якого знала, і який розповідав про біль, що сягає лише певної межі.

Коли відлунали останні привітання, вони могли покинути залу. Але він не пропонував піти. Вона подумала, що він чекає на її рішення, і пішла до натовпу гостей; усміхалася, вклонялася і з келихом шампанського в руці вислуховувала образливі дурниці.

Вона побачила в цій юрбі батька. Він здавався їй гордим і замисленим, а також ошелешеним. Він спокійно сприйняв звістку про весілля; сказав: «Домінік, я хочу, щоб ти була щаслива. Дуже цього хочу. Сподіваюся, він той чоловік, що тобі потрібен». Його тон підказав їй, що впевненості у цьому він не має.

Побачила в натовпі Еллсворта Тухі. Він зауважив її погляд і квапливо відвернувся. Їй захотілося голосно розреготатися; але вигляд Еллсворта Тухі, заскоченого зненацька, не здався їй достатнім приводом для сміху.

До неї проштовхнувся Алва Скаррет. Він безуспішно намагався надати своєму обличчю доречного виразу, але воно було ображене і похмуре. Він швиденько пробурмотів побажання щастя, а потім чітко й злісно запитав:

— Але чому, Домінік, чому?

Вона не могла достоту повірити, що Алва Скаррет дозволив собі таку нечемність, що її, здавалося, було закладено в запитанні. Вона холодно перепитала:

— Про що ти, Алво?

— Про заборону, звісно.

— Яку заборону?

— Ти чудово знаєш, про яку заборону. А зараз я запитую тебе: чому кожна газета в місті, кожна бісова газета, включно з найжовтішими, і всі радіостанції можуть, а «Знамено» — ні? Будь-що, лише не Вайнендові газети? Що я маю сказати людям? Як це пояснити? Ось як ти чиниш із колишнім колегою по цеху!

— Краще поясни, Алво.

— Хочеш сказати, не знала, що Ґейл заборонив усім наших хлопцям писати про весілля? Що в завтрашніх наших газетах не буде жодного репортажу, жодної світлини, жодної згадки — нічого, крім двох рядків на вісімнадцятій сторінці?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не знала.

Він здивувався раптовому рвучкому рухові, з яким Домінік відвернулася від нього. Вона вручила свій келих із шампанським першому-ліпшому гостеві, який потрапив їй на очі та якого вона помилкового сприйняла за офіціанта, і проштовхнулася крізь юрбу до Вайненда.

— Ґейле, ходімо.

— Авжеж, моя люба.

Домінік недовірливо стояла посеред вітальні його пентхауса, розмірковуючи про те, що це місце відтепер є її домівкою і як воно пасує їй як дім.

Він спостерігав за нею.

Не виказував бажання заговорити чи торкнутися, лише спостерігав за нею у своєму домі, куди привів її, підняв високо над містом, наче важливістю цього моменту не можна було ділитися ні з ким, навіть з нею.

Вона повільно рушила через вітальню, зняла капелюха, оперлася об стіл. Дивувалася, чому її звичне бажання багато не розмовляти, тримати думки в собі, зникало у його присутності, чому відчуває бажання бути щирою,