Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
ти насправді лояльний до «Знамена»?

— Алво, не вдавайся до жаргону. Насправді не всі його розуміють.

— Ні, я про те… Гаразд, ти знаєш, про що я.

— І гадки не маю. Хто ж може бути нелояльним до хліба з маслом?

— Так, це так… Еллсворте, ти мені дуже подобаєшся, тільки я ніколи не можу второпати, коли ти підлаштовуєшся під мене, а коли кажеш те, що думаєш.

— Не лізь у психологічні хащі. Сам заплутаєшся. Що ти маєш на гадці?

— Чому ти досі пишеш для «Нових кордонів»?

— Задля заробітку.

— О, перестань, заробити тобі — раз плюнути.

— Добре, це престижний журнал. Чому б мені для них не писати? Ти не маєш ексклюзивного права на мене.

— Ні, мені байдуже, в кого ти заробляєш. Але «Нові кордони» віднедавна стали з біса дивними.

— У чому?

— У ставленні до Ґейла Вайненда.

— О, маячня, Алво!

— Ні, це не маячня. Ти не зауважив, бо, гадаю, не читаєш журнал від початку до кінця, але в мене чуття на такі речі. Я знаю, коли просто розважається якийсь шмаркач або коли це політика журналу.

— Ти рознервувався, Алво, і ти перебільшуєш. «Нові кордони» — це ліберальний журнал, і там завжди критикували Ґейла Вайненда. Усі це роблять. Він не надто популярний серед видавців, сам знаєш. Але ж його це не бентежить, правда?

— Тут інше. Мені не подобається, коли це роблять систематично, з певною метою, наче багато маленьких струмочків течуть собі, цілком невинно, а незабаром утворюють невеличкий потічок, і якоїсь миті…

— Алво, в тебе манія переслідування?

— Мені це не подобається. Усе було добре, коли люди жартували з приводу його яхт, жінок і кількох скандалів на муніципальних виборах — але його причетності ніколи так і не вдавалося довести, — квапливо додав Скаррет. — Але мені не подобається цей новий інтелігентський жаргон, що поширюється: Ґейл Вайненд — експлуататор, Ґейл Вайненд — пірат капіталізму, Ґейл Вайненд — хвороба епохи. Це все купа нісенітниць, Еллсворте, але в цих нісенітницях приховано динаміт.

— Це лише новий спосіб висловлюватися про старе, не більше. Крім того, я не можу відповідати за політику журналу тільки тому, що вряди-годи продаю їм статті.

— Так, але… Це не зовсім те, що я чув.

— А що ти чув?

— Я чув, що ти фінансуєш цей бісів журнал.

— Хто, я? Яким коштом?

— Ну, не ти особисто. Але я чув, що ти запопав юного пияка Ронні Пікерінґа, щоб вкласти їм до рук зброю на сто тисяч «зелених», і саме тоді, коли «Нові кордони» докотилися до останньої межі.

— Чорт, та це ж заради того, щоб витягнути Ронні з найдорожчих кабаків міста. Малий докотився до ручки, треба було дати йому мету в житті. Щоб він витратив 100 тисяч доларів на щось краще, ніж на вродливих хористочок, які усе одно витягнули б з нього ці гроші.

— Так, але ти міг додати невеличку умову до подарунка, замовити слово редакторам, щоб вони й близько не підходили до Ґейла Вайненда, бо інакше…

— «Нові кордони» — це не «Знамено», Алво. Це журнал із принципами. Там не просять редакторів про послуги і не кажуть їм «бо інакше».

— У нашій грі, Еллсворте? Кого ти обдурюєш?

— Якщо це тебе заспокоїть, я розповім дещо, чого ти ще не чув. Це не для оприлюднення — все було зроблено через багатьох посередників. Чи знаєш ти, що я намовив Мітчелла Лейтона придбати гарненький, жирненький пакет акцій «Знамена»?

— Ні!

— Так.

— Господи, Еллсворте, це ж чудово! Мітчелл Лейтон? Ми можемо використати його потенціал і… Зажди хвилинку… Мітчелл Лейтон?

— Авжеж. А що не так із Мітчеллом Лейтоном?

— Хіба це не той молодик, який не може перетравити дідусів спадок?

— Дідусь залишив йому шалено багато грошей.

— Так, але ж він йолоп. Це той, що був йогом, потім вегетаріанцем, потім унітаристом, потім нудистом — а зараз вирушив до Москви будувати палац для пролетаріату?!

— То й що?

— Але ж, Господи, — червоний серед акціонерів?

— Мітчелл не червоний. Як можна бути червоним із мільярдом доларів? Він лише блідо-рожевий. А радше жовтий. Але в серці — мила дитина.

— Але — акціонер «Знамена»!

— Алво, ти віслюк. Хіба не ясно? Я переконав його розмістити частину грошей у хорошу, солідну, консервативну газету. Це вилікує його від рожевих переконань і скерує в правильному напрямку. Крім того, чим він зашкодить? Твій дорогенький Ґейл має контрольний пакет акцій, хіба ні?

— Ґейл про це знає?

— Ні. Любий Ґейл останніх п'ять років не був таким обачним, як зазвичай. І ти йому краще не кажи. Побачиш, як поведеться Ґейл. На нього слід трохи натиснути. А для цього потрібні гроші. Будь люб'язним із Мітчем Лейтоном. Він може знадобитися.

— Так, правда.

— Таке і є. Розумієш? Я не зрадник. Я допоміг миршавенькому ліберальному журнальчику, як-от «Нові кордони», але організував значно суттєвіше вливання готівки до фортеці заклятого капіталізму, як-от нью-йоркське «Знамено».

— Саме так. Достобіса порядний вчинок, враховуючи, що сам ти радикал.

— Ще хочеш поговорити про мою нелояльність?

— Думаю, ні. Припускаю, ти залишишся зі «Знаменом».

— Звісно, залишуся. Чому б і ні, я люблю «Знамено». Я зроблю для нього все що завгодно. Я віддам за нього своє життя.

8

Міряючи кроками безлюдний острів, закинута на нього людина думками припнута до далекої землі; у своєму пентхаусі, з вимкненим телефоном, Вайненд і Домінік забули про п'ятдесят сім поверхів під ними, про сталеві колодязі ліфтів, замкнених у граніт — їм здавалося, що їхній дім висить у космосі, що це не острів, а планета. Місто залишилося дружнім краєвидом, абстракцією, зв'язок з якою неможливий — воно було наче небо, видовище, що ним можна захоплюватися, але яке не має прямого зв'язку з їхнім життям.

Протягом двох тижнів після весілля вони не виходили з дому. Вона могла натиснути кнопку ліфта і будь-коли покласти цьому край; вона цього не хотіла. Вона не мала бажання опиратися, дивуватися, вагатися, оповита чарами спокою.

Він годинами розмовляв із нею, якщо вона цього хотіла. Він залюбки сидів мовчки, коли цього хотіла вона, і дивився на неї так, як дивився на предмети зі своєї галереї, таким же відстороненим, спокійним поглядом. Він ніколи не ставив запитань. Ніколи не говорив про свої почуття. Не заважав, коли вона хотіла побути на самоті. Одного вечора вона читала у своїй кімнаті й побачила, що він стоїть біля заледенілого парапету зимового саду на даху, не дивлячись на будинок, просто стоїть у смузі світла з її вікна.

По завершенні цих двох тижнів

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: