Джерело - Айн Ренд
— Громадськість любить читати про людські слабкості, — сказав Ланселот Клоукі, сердито втупившись у свою склянку.
— О, не мели дурниць, Лансе! — вигукнула Лойс Кук. — Перед ким ти тут вдаєш? Ти чудово знаєш, що йдеться не про те, що подобається людям, а про Еллсворта Тухі.
— Я не забув, чим зобов'язаний Еллсворту, — понуро відповів Клоукі. — Еллсворт — мій найкращий друг. Але він нічого не вдіяв би, якби не мав пристойної книжки.
Вісім місяців тому Ланселот Клоукі стояв перед Еллсвортом Тухі з рукописом у руках — так, як Айк стояв зараз перед Фауґлером, — не ймучи віри, коли Тухі сказав, що його книжка стане бестселером. Але двісті тисяч проданих примірників назавжди унеможливили для Клоукі здатність подивитися правді в очі.
— І він зробив це з «Хоробрим Жовчним Каменем», — безтурботно додала Лойс Кук, — найгіршим сміттям, що коли-небудь з'являлося на папері. Я ж то знаю. Але він це зробив.
— І мало не втратив через це роботу, — байдужо зауважив Тухі.
— Що ти робиш зі своєю випивкою, Лойс? — гарикнув Клоукі. — Ховаєш, щоб у ній скупатися?
— Добре вже, писако, — мовила Лойс Кук, ліниво підводячись.
Вона почовгала через кімнату, взяла чиюсь недопиту склянку, випила її вміст, вийшла і повернулася з кількома дорогими пляшками. Клоукі й Айк поквапилися собі налити.
— Я думаю, ти несправедлива до Ланса, Лойс, — сказав Тухі. — Чому б йому не написати автобіографію?
— Тому що йому і жити не варто, не те що про це писати.
— Ось воно, саме тому я й створив новий бестселер.
— Та про що ти кажеш?
— Захотілося комусь розповісти.
Навколо стояло багато зручних крісел, але Тухі волів сидіти на підлозі. Він перевернувся на живіт, випростав тіло й, опершись на лікті, задоволено розвалився, переносячи вагу з однієї руки на іншу та широко розкинувши ноги на килимі. Здавалося, він насолоджувався невимушеністю пози.
— Захотілося комусь розповісти. Наступного місяця я видаю автобіографію стоматолога з маленького містечка, чоловіка по-справжньому неймовірного тим, що він не провів жодного неймовірного дня за все життя й не написав жодного неймовірного речення. Тобі сподобається, Лойс. Ти можеш уявити собі найбанальнішого зануду, який розкриває свою душу, наче це якесь одкровення?
— Маленькі люди, — ніжно сказав Айк. — Люблю маленьких людей. Ми повинні любити маленьких людей цієї землі.
— Використай цю фразу для своєї наступної п'єси, — сказав Тухі.
— Не можу, — відповів Айк. — Я її вже використав.
— У чому ж фокус, Еллсворте? — гарикнув Клоукі.
— Усе так просто, Лансе. Коли якийсь цілковитий нікчема, що не робив нічого суттєвішого, ніж їсти, спати й теревенити із сусідами, стає предметом гордощів, уваги світу і об'єктом пильного вивчення мільйонів читачів — той факт, що хтось побудував собор, стає не вартим ані уваги, ані захоплення. Річ у перспективі й теорії відносності. Припустима відстань між крайніми точками будь-якої визначеної потужності обмежена. Слухове сприйняття мурахи не розраховане на громовицю.
— Ти говориш, наче буржуазний декадент, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб.
— Стули пельку, солоденький, — відповів Тухі, не образившись.
— Усе це дуже чудово, — сказала Лойс Кук, — окрім того, що це ти процвітаєш, Еллсворте. Ти відсовуєш мене на задній план. Невдовзі, якщо я захочу, щоб мене і надалі зауважували, мені доведеться написати щось по-справжньому майстерне.
— Не в цьому столітті, Лойс, — відповів Тухі. — І можливо, не в наступному. Це станеться пізніше, ніж ти думаєш.
— Але ж ви не сказали… — зненацька вигукнув занепокоєний Айк.
— Що я не сказав?
— Ви не сказали, хто ставитиме мою п'єсу.
— Покладися на мене, — відповів Жуль Фауґлер.
— Я забув подякувати вам, Еллсворте, — смиренно мовив Айк. — Тому дякую вам зараз. Так багато гівняних п'єс, а ви обрали саме мою. Ви і містер Фауґлер.
— Твоя гівняність доволі вправна, Айку.
— Гаразд, це вже щось.
— Це чимало.
— Поясніть як.
— Не говори так багато, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб. — Ти підхопив говорильну заразу.
— Закрий рота, пупсику. Мені подобається розмовляти. Пояснити, Айку? Гаразд, припустімо, мені не подобається Ібсен…
— Ібсен чудовий, — відповів Айк.
— Звісно, він чудовий драматург, але мені він, скажімо, не подобається. Припустімо, я хочу, щоб люди перестали дивитися вистави за його творами. Замало лише відраджувати їх. Але якщо я підсуну їм думку, що ти не менш видатний за Ібсена — доволі швидко вони втратять здатність бачити різницю між вами.
— Господи, а ви можете?
— Це лише приклад, Айку.
— Але це було б чудово.
— Так, це було б чудово. І тоді не матиме значення, що саме вони дивляться в театрі. Тоді нічого не матиме значення — ані письменники, ані ті, для кого вони пишуть.
— Еллсворте, як так?
— Послухай, Айку, в театрі немає місця для вас обох — для тебе та Ібсена. Ти ж це розумієш?
— Образно кажучи, так.
— Гаразд, ти хочеш, щоб я звільнив для тебе місце?
— Усе це безглузда дискусія, що її вели вже раніше і переконливіше, — сказав Ґас Вебб. — І стисліше. Я вірю у функціональну економіку.
— І де ж відбувалася ця дискусія? — поцікавилася Лойс Кук.
— «Хто був нічим, той стане всім», сестро.
— Ґас брутальний, але глибокодумний, — зауважив Айк. — Мені він подобається.
— Іди під три чорти, — відповів Ґас.
До кімнати ввійшов дворецький Лойс Кук. Це був ставний, літнього віку чоловік в ошатному костюмі. Він повідомив, що прийшов Пітер Кітінґ.
— Піт? — весело вигукнула Лойс Кук. — Звісно ж, запроси його сюди.
Кітінґ увійшов і зупинився, ошелешено витріщившись на юрбу.
— О, всім привіт, — сказав він безрадісно. — Я не знав, Лойс, що в тебе гості.
— Це не гості. Заходь, Піте, сідай, візьми собі випити, ти ж усіх тут знаєш.
— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, очима шукаючи в Тухі підтримки.
Тухі махнув йому рукою, підвівся з підлоги зручно вмостився в кріслі, граційно схрестивши ноги. Усі в кімнаті автоматично змінили пози: сіли рівніше, зсунули коліна, підтиснули губи. Лише Ґас Вебб і далі лежав на підлозі.
Кітінґ видавався спокійним та вродливим, приніс до затхлої кімнати свіжість холодної вулиці. Але він був блідим і рухався повільно та утомлено.
— Лойс, вибач за вторгнення, — сказав він. — Не мав що робити і почувався страшенно самотньо, тому вирішив заскочити. — Він затнувся на слові «самотньо», вимовивши його з вибачливою посмішкою. — Жахливо стомився від Ніла Дюмонта і його кишла. Хотілося якогось витонченішого товариства — духовної їжі, так би мовити.
— Я геній, — похвалився Айк. — Мою п'єсу ставитимуть на Бродвеї. Мене й Ібсена. Еллсворт так сказав.
— Айк щойно читав нам свою нову п'єсу, — пояснив Тухі. — Дивовижна річ.
— Тобі сподобається,
