Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Як панове думають? — вп'явся Філіпчук очима в Бронка.
— Хай старші висловляться. От Пєрожек хай скаже.
Бронко думав, що Пєрожек буде відмагатися. Але той кашлянув поштивно в кулак і почав:
— Я вважаю, перепрошую, — моя справа друкарська, — що пан шеф добре сказали: нам, українцям, треба триматися своєї платформи, української.
Бронко в думках чортихнувся, хоч, власне, чогось іншого він не міг сподіватися від Пєрожека.
— Але як пан шеф самі говорять, що тепер весь світ організується, то і ми мусимо теж у своїх українських рамках організуватися. Я не знаю, не розумію, як це виглядатиме, перепрошую, моя справа друкарська, але я розумію одне, що поляки хочуть нас знищити, а ми маємо не датися, а для цього треба нам, як говорить пан шеф, держатися один одного, тобто потрібна організація…
— Так, — грубо перебив його Філіпчук. — Ви, Пєрожек, прекрасний робітник, але оратор і організатор з вас, прошу я вас, як з телячого хвоста сито. Може, ви і знаєте, чого ви хочете, але не вмієте доречно свою думку довести до кінця. А може, вже і вам нашептали щось на вухо, і ви, як то кажуть, чуєте дзвін, та не знаєте, де він. Що то ви за організацію мали на думці? У нас, українців, є своє слово — товариство. Ви щось часом трохи не хильнули зранку?
Пєрожек підвів голову. Він усе життя стояв, схиливши голову над реалом, та так ту голову і носив похилу на вулиці; а тепер коли підвів, то видно стало, що шия в нього зовсім не засмагла.
Він був ображений.
— Я перепрошую, пане шефе, — він знову кашлянув. — Я ж заповів, що говорити я не мастак, моя справа друкарська. Але що тут говорити, коли нема про що говорити? Я скажу на простий мужицький розум: коли ми не хочемо йти в чужу організацію, то ми мусимо мати свою, українську. Коли валимо одну хату, то, аби було де мешкати, треба збудувати другу. Я так думаю. А я не пив, і я не панєнка, щоб мені шептали на вухо. А щодо організації, то тепер увесь світ організується.
— Так. Тут ви маєте рацію, Пєрожек. Увесь світ організується, це правда. Ми з вами теж організовані у «Рідній школі» і «Просвіті», чи, по-вашому, ці товариства — не організація?
— Я нічого не маю проти «Просвіти» і «Рідної школи». Народові треба і просвіти, і своєї рідної школи. Я теж даю туди свою лепту. Але і «Просвіта», і «Рідна школа», коли зі мною що станеться, не дадуть куска хліба моїм дітям і моїй жінці.
— А ви хіба не знаєте, що плачу за вас у касу хворих і ви будете мати на старість пенсію?
— Я, перепрошую, не бажав би вам жити з такої пенсії.
— Ось воно що. А ви хотіли, щоб між мною і вами не було різниці? Ще нема так добре, пане Пєрожек. А може, ви, — серед загальної мовчанки набирав Філіпчук щораз більшого розгону, — ви хочете такої організації, щоб моя друкарня, ваша робота, а прибутки навпіл? Але як воно буде, коли я теж стою за реалом і працюю разом з вами? Може, ви вже на це зазіхаєте? То признавайтесь відкрито, а не дзяворіть з-за плоту, — повторив Філіпчук свій улюблений вислів. — Я бачу, що недобрим духом війнуло в моїй друкарні. Я не дивуюся, коли, прошу я вас, моя друкарня стала пристановищем різних типів з-під червоної зірки. Але я прочищу атмосферу. Відчиню двері і повикидаю все сміття на вулицю, і цим разом, Пєрожек, вже не подивлюся, що у вас жінка-діти. Я вам, зрештою, не помагав їх робити. Я розжену всіх під сто чортів, і ви перший вилетите, Пєрожек.
Запахло гарячим потом. Бронко оглянувся. Сорочка Пєрожека прилипла до лопаток.
Бронко відчув приплив злої сили. Тепер ми схопимося з вами, пане шеф. П'ять років чекав він цієї хвилини. Жадоба відплатити оволоділа ним. Він знову згадав про батька. Не стане себе дурити. Це завжди було в нього найсильнішим поштовхом. Зі свого батька нікому не дозволить робити дурня. А тепер закачуй рукави і ставай один на один, а ви, хлопці, будьте суддями.
— Пан Пєрожек, — процідив Бронко, злісно дивлячись на Філіпчука, — очевидно, має на увазі колективні договори, які доведеться вам, пане шефе, колись таки завести в себе.
Філіпчук запхав руки в кишені.
— А я плюю на колективні договори! От і плюю. Це більшовицьке слівце, і тому я плюю на нього.
— А ви так не розпльовуйтесь, то менше прийдеться злизувати.
— Що ти сказав? — спитав Філіпчук, і в нього затрусилися губи. — Повтори, що ти сказав?
— Е, піп два рази казання не говорить. Я кажу, що слово «комбінат» ви теж назвали більшовицьким, але ви на нього не плювали, а обсмоктували, як цукерку! Чого ж ви смієтесь тепер над словом «колективний»?
— Ти, Завадка, щось мені надто сиромудрий. Аби ти, прошу я вас, не перемудрувався. Від кого ти набрався такого розуму?
— А від кого ж було мені його набратись, як не від вас, свого учителя?
Філіпчук лупнув на нього вовчим оком. Здавалося, що навіть те око засвітилось фосфором.
— Ти себе вважаєш за організатора, а насправді ти — киринник![177] Я тут виклав, що як ви всі вступите до профспілки, то це буде загибель для української друкарської справи у Нашому. Це могила для нашої культури. Ти скажи, прошу я тебе, тут, при всіх: ти проти української культури?
Як доречно він задав це питання! На Бронка дивилися всі, і здавалося, що Філіпчук своєю логікою загнав його у сліпу вулицю.
Бронко висунувся на середину цеху, поміж клітками кас.
— Я не проти української культури, але з такою культурою, яку ви насаджуєте народові разом зі своїм спільником Ковалишиним, я завжди буду боротися. Що ви високопарно називаєте культурою? Оті сонники, чорні магії, бульварні романи про графиню-жебрачку, пусті кримінальні повістини, які вчать наших дітей злодійського ремесла? І ви все це називаєте культурою? Слухайте, та ви тією чорною магією відвертаєте очі народові від дійсності. Тут хата горить, а ви показуєте клоунські штучки, щоб людей відтягнути від пожежі. Це таке культуртрегерство? Хай гине така українська культура. Не
