Джерело - Айн Ренд

— Люди тут не визирають у вікна.

Із високих сходинок вони бачили котлован навпроти — землю, робітників, сталеві конструкції в різкому світлі прожектора. Вона подумала, що дивно бачити розкопану землю посередині тротуару — будівельний майданчик скидався на клапоть тканини, видертої з одягу міста, що оголювала плоть. Вона сказала:

— Протягом останніх двох років ти збудував два заміських будинки.

— Так. Один у Пенсильванії, а другий біля Бостона.

— Це неважливі будинки.

— Недорогі, ось що ти маєш на гадці. Але їх було цікаво будувати.

— Скільки ти ще будеш тут?

— Близько місяця.

— Чому ти працюєш увечері?

— Це термінова робота.

Кран на другому кінці вулиці почав рухатися, переносячи довгу балку. Вона бачила, що він спостерігає за краном, і знала, що він про це не думає, але його очі інстинктивно відповідають на цей рух, що він відчуває щось на кшталт фізичного зв'язку з тим, що відбувається на будівництві.

— Рорк…

Вони не називали одне одного на ім'я. Було якесь чуттєве задоволення у відкладеній насолоді — вимовити його ім'я і знати, що він його чує.

— Рорк. Це знову каменоломня.

Він усміхнувся.

— Якщо ти так хочеш. Але це не так.

— Після будинку Енрайта? Після хмарочоса Корда?

— Я думаю про це інакше.

— А що ти про це думаєш?

— Мені подобається це робити. Кожна будівля наче людина. Єдина і неповторна.

Він дивився через вулицю. Він не змінився. У ньому, як і раніше, відчувалася легкість у рухах, діях, думках. Вона сказала фразу без початку і кінця:

— …будуючи п'ятиповерхівки до кінця свого життя…

— Якщо це необхідно. Та я не думаю, що так буде завжди.

— На що ти чекаєш?

— Я не чекаю.

Вона заплющила очі, але не могла сховати рота; її губи зраджували гіркоту, злість і біль.

— Рорк, якби ти був у місті, я не прийшла б побачитися з тобою.

— Я знаю.

— Але ти опинився тут — у цій безіменній дірі. Я повинна була її побачити. Я повинна була побачити це місце.

— Коли ти повертаєшся?

— Звідки ти знаєш, що я не приїхала, щоб залишитися?

— Знаю.

— Як?

— Ти досі боїшся вагончиків та вікон.

— Я не повертаюся до Нью-Йорка. Не одразу.

— Ні?

— Ти нічого не запитав у мене, Рорк. Лише те, чи я прийшла зі станції пішки.

— А що ти хочеш, щоб я в тебе запитав?

— Я зійшла з потяга, коли побачила назву станції, — сказала вона безбарвно. — Я не мала наміру приходити сюди. Я їхала до Рено.

— А потім?

— Я знову вийду заміж.

— Я знаю твого нареченого?

— Ти чув про нього. Його звати Ґейл Вайненд.

Вона побачила його очі. Вона думала, що їй захочеться сміятися; нарешті вона завдала йому такого удару, якого він не очікував. Але вона не розсміялася. А він думав про Генрі Камерона, про його слова: «Я ніяк не можу їм відповісти, Говарде. Я залишаю тебе протистояти їм. Ти їм відповіси. Усім їм — Вайнендовим газеткам і тому, що уможливлює існування Вайнендових газет, і тому, що стоїть за ними».

— Рорк.

Він не відповів.

— Це гірше, ніж Пітер Кітінґ? — запитала вона.

— Значно гірше.

— Ти хочеш мене зупинити?

— Ні.

Він не доторкнувся до неї відтоді, як відпустив її лікоть, але то був дотик, що годився лише для машини невідкладної допомоги. Вона простягнула руку і доторкнулася до його руки. Він не відсмикнув пальців і не вдавав байдужості. Вона нахилилася, тримаючи його руку, не піднімаючи її з коліна, і притиснулася до неї вустами. Її капелюх упав, і він побачив на своїх колінах біляве волосся, відчув, що вона цілує його руку знову і знову. Його пальці стиснули її руку у відповідь. І це була єдина відповідь.

Вона підвела голову і подивилася на вулицю. Далеко, за металевою решіткою висіло освітлене вікно. Маленькі будиночки тягнулися в темряву, а дерева стояли обіч вузьких тротуарів.

Вона зауважила свій капелюх на нижній сходинці та схилилася, щоб взяти його. Її гола долоня лягла на сходинку. Камінь був старий, витертий, аж гладкий, і крижаний. Вона відчула задоволення від дотику. Присіла на мить, схилилася, притиснула до каміння долоню, щоб відчути ці сходинки — без різниці, скільки ніг ступали ними, — вона хотіла відчути їх так, як хотіла відчути пожежний гідрант.

— Рорк, де ти живеш?

— Винаймаю кімнату.

— Що це за кімната?

— Просто кімната.

— Що всередині? Які там стіни?

— Якісь шпалери. Вицвілі.

— Які меблі?

— Стіл, стільці, ліжко.

— Ні, розкажи мені детально.

— Там є шафа для одягу, комод із шухлядами, ліжко стоїть у кутку біля вікна, навпроти — великий стіл…

— Біля стіни?

— Ні, я підсунув його до вікна — працюю за ним. Ще там є стілець із прямою спинкою, крісло з вбудованою лампою і журнальна полиця, але я не користуюся нею. Здається, це все.

— Килими? Фіранки?

— Мені здається, що щось висить на вікні, а на підлозі лежить якийсь килимок. Підлога гарно відшліфована, це чудове старе дерево.

— Я хочу думати про твою кімнату сьогодні ввечері — у потягу.

Він дивився через вулицю. Вона сказала:

— Рорк, дозволь мені залишитися з тобою сьогодні.

— Ні.

Її погляд простежив за його поглядом, спрямованим на гуркотливі механізми внизу. Після паузи вона запитала:

— Як ти отримав замовлення на цей універмаг?

— Замовник побачив мої роботи в Нью-Йорку, і вони йому сподобалися.

Із котловану вийшов чоловік у робочому комбінезоні, вдивився в темряву на них і гукнув:

— Це ви, босе?

— Так, — відгукнувся Рорк.

— Можете підійти сюди на хвилинку?

Рорк пішов до нього через вулицю. Вона не чула їхньої розмови, але почула, як Рорк весело сказав: «Це легко», і вони разом пішли до спуску в котлован. Чоловік стояв там, показуючи на щось, пояснюючи. Рорк відкинув голову назад, розглядаючи металеву конструкцію, що здійнялася вгору; світло падало на його обличчя, і вона впізнала його зосереджений погляд, не усмішку, а саме вираз, який давав їй радісне відчуття його впевненості, дисциплінованого розуму в дії. Він схилився, підібрав шматок фанери, витягнув із кишені олівець. Стояв однією ногою на купі дощок, поклавши фанеру на коліно, і швидко малював, пояснюючи щось робітникові, який задоволено кивав. Вона не почула слів, але відчула ставлення Рорка до цього чоловіка, до всіх людей на будівельному майданчику, дивну лояльність і братерське ставлення, але не таке, яке зазвичай позначають цими словами. Він закінчив пояснювати, простягнув фанеру чоловікові, і вони обидва з чогось розреготалися. Потім він повернувся і сів на сходинках