Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Тим часом чужий капітан все ще вимолював милості в Ахаба; але Ахаб лишався стояти непорушно, мов ковадло, приймаючи удари, та не здригнувшись у відповідь.

— Я не піду, — говорив капітан «Рахілі», — поки ви не скажете мені «так». Учиніть зі мною так, як ви б хотіли, щоб я вчинив з вами в такому випадку. Адже у вас також є син, капітане Ахаб… хоч іще малий і вдома, в безпеці… теж дитя вашої старості… Так, ви згодні, я бачу, — мерщій, хлопці, мерщій, брасопити реї!

— Назад! — гарикнув Ахаб. — Не чіпати брасів! — І потім, повільно карбуючи кожне слово, мовив: — Капітане Гардинер, я цього не зроблю. Навіть зараз я марную час. Прощавайте; прощавайте. Нехай благословить вас Бог, друже, і дай Бог мені простити самого себе, та я мушу йти далі. Містере Старбак, завважте час за нактоузним годинником, і щоб рівно за три хвилини на кораблі не лишилося нікого із сторонніх. Потім брасопити реї і взяти колишній курс.

Він рвучко повернувся і, не озираючись, пішов до своєї каюти, залишивши капітана «Рахілі» стояти нерухомо, враженого такою беззаперечною і чіткою відмовою на всі його палкі благання. Потім, наче отямившись, Гардинер у мовчанні швидко підійшов до борту, скоріше впав, ніж спустився, у свою шлюпку і повернувся на свій корабель.

Невдовзі два кораблі розійшлися; але, поки «Рахіль» не зникла з очей, було видно, як вона реагувала на кожну чорну цятку в морі, хай навіть ледь помітну. Її реї поверталися вправо та вліво; вона переходила з одного галса на інший, то занурюючись носом у хвилі, то здіймаючись на бурунах, і її щогли та реї весь час були усипані людьми, наче вишневі дерева, на які вилізли ласуни-хлопчаки.

Але з її непевного жалобного шляху було видно, що цей корабель, омитий солоними слізьми моря, так і не знайшов розради. То була Рахіль, що плаче за дітьми своїми, бо їх немає.[360]

Розділ 129

Каюта

(Ахаб збирається вийти на палубу, Піп хапає його за руку і хоче піти слідом.)

— Хлопче, кажу тобі, хлопче, тобі не треба зараз іти за Ахабом. Скоро настане час, коли Ахаб не прожене тебе від себе, та не захоче бачити поруч. У тобі є щось, бідний хлопчику, надто цілюще для моєї недуги. Подібне зцілюється подібним; а для нинішніх ловів моя недуга стає найкращим здоров'ям. Почекай мене тут, унизу, де з тобою поводитимуться так, наче ти капітан. Ти посидиш на моєму стільці, пригвинченому до підлоги; якщо до нього хтось має бути пригвинчений, це ти.

— Ні, ні, ні! Сер, ваше тіло скалічене, візьміть мене замість вашої другої ноги; тільки наступіть на мене, сер, більш я нічого не прошу; я хочу бути частиною вас самого.

— О! Всупереч мільйонам мерзотників, це змушує мене вірити в невмирущу вірність людини! А він же чорношкірий! І божевільний! Та, мабуть, справді подібне лікується подібним, і це йому пасує; він знову стає здоровим.

— Мені сказали, сер, що Стабб колись покинув бідного малого Піпа, і його кістки тепер на дні, білі-білі, хоч за життя шкіра в нього була чорна. Та я вас ніколи не покину, сер, як Стабб його покинув. Сер, я маю піти з вами.

— Якщо ти ще так говоритимеш зі мною, задум Ахаба згине. Кажу тобі — ні! Цього не буде.

— О паночку, пане, пане!

— Поплач іще, то я тебе вб'ю! Стережися; Ахаб теж божевільний. Дослухайся, і ти будеш чути удари моєї кістяної ноги по палубі і знати, що я там. А тепер я тебе покину. Руку — ось так! Ти вірний мені, малий, як коло вірне своєму центру. Нехай благословить тебе Бог на віки вічні; і якщо знадобиться — нехай порятує тебе Бог на віки вічні, і нехай буде те, що має бути. (Ахав іде геть; Піп ступає вперед.)

— Отут він стояв зараз; я стою на його місці, та я сам-один. Якби тут був хоча б бідолашний Піп, і то легше було б терпіти, та його ж нема, він пропав. Піп! Піп! Дінь-дон! Дінь! Хто бачив Піпа? Він, мабуть, десь нагорі, треба відчинити двері. Це ж як? Ні замка, ні гачка, ні засувки, і не відчиняється? Це, мабуть, якісь чари, він же мені звелів лишатися тут. Атож, атож, він ще казав, що цей стілець мій. Отак, сяду тут зручненько, прихилюся до перебірки і сидітиму в самій середині корабля, а всі його три щогли і корпус будуть переді мною. Старі матроси кажуть, що поважні адмірали на чорних флагманах, бува, всядуться за стіл і ну командувати капітанами та лейтенантами. Ха! Це що? Еполети! Еполети! Куди не глянь — еполети! Передавайте графини по колу; радий вас бачити; наливайте, месьє. Якось це дивно, що чорношкірий хлопець приймає в себе білих людей із золотим гаптуванням на сюртуках! Месьє, чи вам не доводилося бачити Піпа? Таке собі мале негреня, на зріст п'ять футів, на вигляд підлий боягуз! Бачте, вистрибнув якось з вельбота; не бачили, ні? Ну, тоді налийте ще, капітани, і вип'ємо; ганьба всім боягузам! Я не називаю імен. Ганьба! Покласти ногу на стіл. Ганьба всім боягузам. Цить! Нагорі кістяна нога б'є в дошки. Ох, пане мій, як мені тяжко, коли ти наді мною ходиш! Та я лишуся тут, навіть коли ця корма вріжеться в скелі і устриці запливуть до мене.

Розділ 130

Капелюх

А тепер, коли в належний час і в належному місці після такого довгого плавання Ахаб, обійшовши усі інші промислові області, начебто загнав свого запеклого ворога в океанський куток, щоб вразити його на смерть; тепер, коли він перебував майже на тій самій широті і довготі, де дістав страшну рану; тепер, зустрівши корабель, на якому нещодавно бачили Мобі Діка; тепер, коли всі його зустрічі з іншими кораблями однаковою мірою, хоч і по-різному, свідчили про ту пекельну байдужість, з якою Білий Кит знищував мисливців, і винних і невинних у лихому задумі проти нього, — тепер в очах старого капітана зачаїлося щось нестерпне для слабкодухого зору. Як невгасима Полярна зірка всю нескінченну шестимісячну арктичну ніч дивиться вниз, не відводячи свого гострого, рівного погляду, так і задум Ахаба тепер сяяв над вічною ніччю похмурої команди. Він гнітив людей, тож усі їхні передчуття, страхи й сумніви поспішали глибше сховатися в