Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
працював як завжди. Ніхто не знав про його розлучення, а він не мав бажання комусь про нього розповідати. Ніл Дюмонт підморгнув йому і протягнув:

— Бачу, Пітере, ти змарнів.

Кітінґ стенув плечима і повернувся до нього спиною. Сьогодні його нудило від Дюмонта.

Він рано вийшов із бюро. Незрозумілий інстинкт підштовхував його, наче голод, а потім набув форми. Він мусив побачитися з Еллсвортом Тухі. Він повинен був його знайти. Він почувався, наче людина після корабельної аварії, яка пливе на світло віддаленого вогника.

Цього вечора він поплентався до Еллсворта Тухі. Увійшовши, Кітінґ мляво зрадів із власного самоконтролю, тому що Тухі, здавалося, не зауважив на його обличчі нічого особливого.

— О, привіт, Пітере, — сказав він легковажно. — Твоє відчуття часу досить поганеньке. Ти впіймав мене у найгірший із можливих вечорів. Заклопотаний, хай йому дідько. Але не переймайся. Для чого ще існують друзі, як не для того, щоб завдавати одне одному клопотів? Сідай-сідай, я звільнюся за хвилинку.

— Вибач, Еллсворте. Але… я мусив прийти.

— Почувайся як удома. Просто забудь про мене на хвилинку, добре?

Кітінґ сів і почав чекати. Тухі працював, робив нотатки на аркушах машинописних копій. Він загострив олівець, і скрипучий звук наче пилкою проїхався по нервах Кітінґа. Тухі знову схилився над паперами, інколи шелестів ними.

За півгодини відсунув папери вбік і всміхнувся до Кітінґа.

— Ось і все, — сказав він. Кітінґ трохи нахилився вперед. — Ще посидь, маю декому зателефонувати.

Тухі набрав номер Ґаса Вебба.

— Привіт, Ґасе, — весело промовив він. — Як ти, ходяча рекламо контрацептивів?

Кітінґ ніколи не чув такої розв'язності від Тухі, особливого тону братерства, яке дозволяє фамільярність. Він почув пронизливий голос Вебба у слухавці та його регіт. Слухавка й далі випльовувала швидкі звуки, починаючи від найнижчих, мовби хтось прочищав горло. Слів не можна було розібрати, лише їхній тон; тон панібратства і нахабства, з високими веселими вересками час від часу.

Тухі відкинувся на спинку стільця, слухаючи і ледь усміхаючись.

— Так, — вряди-годи казав він, — угу… Ти це казав, малий… Точнісінько так… — Він відхилився сильніше і поклав ногу в блискучому гостроносому черевику на край столу. — Послухай, малий, хочу тобі порадити поки що бути обачнішим зі старим Бассеттом. Упевнений, йому подобається твоя робота, але не лякай його так. Жодних скандалів, добре? Тримай свого великого писка на замку… Ти до біса добре знаєш, хто я такий, щоб тобі це казати… Саме так… Ось у чому річ, малий… О, він так і зробив? Боже, моє ж ти янголятко… Гаразд, па-па… О, скажи, Ґасе, а ти чув анекдот про англійську леді та сантехніка? — Тухі переповів анекдот. Слухавка оглушливо заверещала. — Добре, стеж за собою і своїм травленням, янголятко. Добраніч.

Тухі поклав слухавку і сказав:

— Ну, Пітере, — він потягнувся, підвівся, підійшов до Кітінґа і став перед ним, похитуючись на своїх ноженятах і дивлячись на нього ясно й доброзичливо. — Ну, Пітере, у чому річ? Світ завалився перед твоїм носом?

Кітінґ сягнув до кишені і дістав зібганий жовтий чек на суму десять тисяч доларів, виписаний на ім'я Еллсворта Тухі. Жест, яким він його простягнув, був жестом не благодійника, а жебрака.

— Будь ласка, Еллсворте… це… візьми… на хорошу справу… На центр соціальних досліджень… або на що забажаєш… ти краще знаєш… на хорошу справу…

Тухі взяв чек самими пучками пальців, наче брудну маленьку монетку, схилив голову на одне плече і, скрививши губи й оцінюючи, недбало кинув папірець на стіл.

— Дуже щедро з твого боку, Пітере. Справді, дуже щедро. З якого приводу?

— Еллсворте, пригадуєш, одного разу ти сказав: байдуже, хто ми і що робимо, якщо ми допомагаємо іншим? Це все, що важливо? Це добро, правда? Це чисте?

— Я казав це неодноразово. Я казав це мільйони разів.

— І це справді так?

— Звісно, що так. Якщо тобі не бракує сміливості це прийняти.

— Ти ж мій друг? Ти мій єдиний друг. Я… не друг навіть собі, але ти мені друг. Мій друг, я маю на увазі, адже так, Еллсворте?

— Авжеж. І це значно цінніше, ніж дружити із самим собою — дивна концепція, але доволі точна.

— Ти розумієш. Ніхто більше мене не розуміє. А ти любиш мене.

— Безумовно. Коли маю на це час.

— Що?

— Твоє почуття гумору. Пітере, що з твоїм почуттям гумору? Що сталося? Живіт болить? Чи нетравлення душі?

— Еллсворте, я…

— Так?

— Я не можу сказати. Навіть тобі.

— Ти боягуз, Пітере.

Кітінґ розгублено витріщився на нього: голос Тухі був суворим і водночас лагідним, тому він не знав, відчувати йому біль, образу чи довіру.

— Ти приходиш сюди, щоб сказати, що немає значення, що саме ти робиш — а потім раптом впадаєш у розпач від чогось, що зробив. Припини, будь чоловіком і скажи, що це неважливо. Скажи, що ти неважливий. Покажи це. Покажи свій характер. Забудь про своє маленьке «я».

— Я не важливий, Еллсворте. Я не важливий. О Боже, якби хтось інший міг сказати це так, як ти! Я не важливий. Я не хочу бути важливим.

— Звідки ці гроші?

— Я продав Домінік.

— Про що ти? Про круїз?

— Але здається, що я продав не Домінік.

— Яка тобі різниця, якщо…

— Вона поїхала до Рено.

— Що?

Він не міг зрозуміти, чому Тухі так бурхливо зреагував, але він був занадто втомлений, щоб здивуватися. Він розповів усе, що сталося з ним; усе відбулося швидко, й оповідь теж тривала недовго.

— Ти чортів ідіот! Ти не повинен був цього допустити!

— А що я міг зробити? Піти проти Вайненда?

— Але дозволити йому з нею одружитися!

— Чому б і ні, Еллсворте? Це краще, ніж…

— Не думав, що він колись… але… О чорт забирай, я навіть більший дурень за тебе!

— Але так краще для Домінік. Якщо…

— Під три чорти твою Домінік! Я думаю зараз про Вайненда!

— Еллсворте, що з тобою?.. Чому тебе це так непокоїть?

— Сиди тихо, добре? Дозволь подумати.

За якусь мить Тухі стенув плечима, сів біля Кітінґа і обійняв його за плечі.

— Мені прикро, Пітере, — сказав він. — Я перепрошую. Я був невиправдано грубим до тебе. Це все через шок. Але я розумію, що ти відчуваєш. Тільки не бери це так близько до серця. Це не має значення. — Він говорив автоматично, а його думки літали десь далеко. Кітінґ цього не зауважив. Він чув слова, і вони нагадували весну в пустелі. — Це не має значення. Ти лише людина. Це все, ким ти хочеш бути. А хто кращий? Хто має право першим кинути камінь?

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: