Спокута - Світлана Талан

– За все! Я кохаю тебе за все й ладен тобі пробачити всі твої дивацтва.

– У місті не такі дівчата?

– Ти що, ревнуєш?

– Запитую.

– Звичайно, що не такі.

– Устиг уже їх пізнати? Чи, може, й покохати?

– Не будь дурненькою, Катрю. Ти найкраща і в селі, і в місті.

Федір засунув носа під хустку Катрі й поцілував у шию.

– Ти пахнеш силосом…

– А чим же ще я повинна пахнути, коли працюю біля корів? – спитала Катря й схаменулася: – А конвалії? Моє тіло тепер не пахне конваліями?

– Пахне. Пахне конваліями, – відповів Федір і міцніше притиснув її до себе. – Хіба важливо, чим ти сьогодні пахнеш? Важливо, що ти є в мене і я кохаю тебе до нестями.

– Навіть у цій хустці?

– Навіть у хустці.

– І в калошах?

– Так. І в калошах.

– І ніколи не розлюбиш, чим би я не пахла?

– Катрю, ну ти й дурненька, – розсміявся Федір. – Хочеш цукерку?

– Хочу. Бо я ще й не снідала.

– Федько дістав із кишені цукерку з написом «Кара-Кум», розгорнув обгортку, кинув її в річку. Темні, невдоволені води одразу ж підхопили її й кудись за течією понесли. Він поклав цукерку до рота дівчини й сказав:

– Ти зараз схожа на голодне горобеня.

– Спасибі, що не на ворону.

– Може, підемо додому? Ти голодна, і холодно тут, сиро й мрячно.

– Ходімо. Тільки підемо вже по дорозі, а не через городи.

Вони пройшли кілька кроків, і Катрю зненацька знудило.

– Відвернися! – закричала вона й чомусь виблювала.

– Що з тобою? – сполохано спитав хлопець. – Чи отруїлася чим?

– Не знаю, – знизала плечима. – Ніколи такого ще не було.

Удома, коли вона з’їла тарілку борщу з індичатиною, її знову знудило й вирвало. І тут вдарила Катрі в голову здогадка, від якої зашуміло у вухах і несамовито закалатало в грудях серце. «Я вагітна», – подумала злякано. Вона лягла в ліжко й до вечірнього доїння не вставала, думаючи про щось своє. А за два тижні Катря вже напевно знала, що завагітніла. Федько від такої новини спочатку розгубився, а потім сказав, що треба готуватися до весілля, хоча планував оженитися після закінчення інституту. Закохані домовилися, що кожен із них про весілля, яке мало відбутися, сповістять спочатку кожен своїм батькам.

Хоча в механізаторів колгоспу роботи вистачало у всі пори року, але восени день короткий, надворі темніє дуже рано, і батько повертався непізно. Коли вся родина зібралася за круглий стіл на багату на смачні страви вечерю, Катря сказала:

– У мене є для вас новина.

Усі завмерли з напіввідкритими ротами.

– Я виходжу заміж. За Федька, – повідомила вона, недовго тримаючи в напруженні рідних.

– Як? – не втримався дід. – Так рано? Ти ж іще дитина!

– Мені вісімнадцять років, – сказала Катря, і її обличчя торкнулася ледь помітна посмішка. – Не така вже й маленька, як вам здається.

– Куди, доню, ти поспішаєш? – чомусь схлипнула мати й утерла очі кінчиком хустки.

– Гм, – відкашлявся батько. – Це вже остаточне рішення?

– Так! – впевнено відповіла Катря.

– Може, ти б, доню, ще погуляла? – спитала мати. – Тобі ще стільки вчитися, і Федькові теж.

– Ми так вирішили!

– Твій вибір, Катерино, – підбив підсумок батько. – Ми можемо лише сказати тобі нашу думку, а вибір робити маєш лише ти. Якщо ви вирішили так, то будемо готуватися до весілля.

– Ти кохаєш його? – спитала бабуся.

– Дуже! Я дуже його кохаю! – палко відповіла Катря й додала: – І він мене також! – сказала й зашарілася.

– А до весни зачекати не маєте наміру? – спитала бабуся.

– Кохання не може так довго чекати, – відповіла Катря, уникаючи зайвих питань. – Так можна мені вважати, що ви всі не проти?

– Я не маю права тобі щось забороняти, – сказав батько. – Мені здається, що Федько непоганий хлопець. Тим більше, що ви виросли разом, добре знаєте один одного.

– Я теж, звичайно, не проти, – сказала мати якось сумно. – Але хотілося б, щоб у дівках ще походила хоча б з рік.

– Головне, щоб ви кохали один одного, – сказала бабуся.

– Я, звичайно, не маю права Катрі щось заборонити, – сказав невдоволений дід. – Але свою думку все-таки скажу.

– Кажи, діду, – посміхнулася вона.

– Я дійсно недолюблюю сусідку Поліну Лаврентіївну, бо вона пихата й нещира, а сусід наш Іван Максимович – найперший у колгоспі крадій.

– Тихіше ти, – шарпнула його за рукав дружина. – Ще хтось почує.

– Нехай чують, не при Сталіні живемо! – обурився дід. – У країні демократія і свобода слова, то ж не перебивайте мене. А