Спокута - Світлана Талан

– Вчися й надалі добре, – сказав батько. – Хто знання має, той і мур зламає.

За столом знов настала тиша, лише старий годинник на стіні відстукував своє звичне «Тік-так! Тік-так!».

– По правді сказати, – першою порушила тишу мати, – не хотілося б, Катрю, щоб ти так гнула спину в колгоспі, як твій батько, як я, як бабуся й дід Орест. Тобі потрібно вчитися, щоб мати роботу в теплі та фізично не тяжку. Подивися на нашу сусідку Поліну Лаврентіївну. Ходить завжди чисто вбрана, нігті нафарбовані, волосся вибілене, із завивкою – інтелігенція, що тут скажеш!

– І пня вбери, так покрасивішає, – пробурчав дід, бо недолюблював сусідку, а лише терпів її присутність поруч.

– Ну, не скажіть, тату, – не погодилася мати Катрі. – Ви бачили, які в неї руки? Хіба ж такі, як у мене?

Мати покрутила перед собою руками, демонструючи порепані пальці, сухі мозолі та шорстку поморщену шкіру: – А її білесенькі, м’якесенькі від кремів, пахучі.

– А що ж ті руки роблять?! – закипів дід. – Чи вони корів доять? Чи порпаються в городі?! Чи силос коли вигрібали? А можливо, коноплі мочили в болоті? Та Поросючка сама нічого не робить! Діти зі школи город посадять, прополють, викопають картоплю. Що їй ще робити?! Ходить пихата, ніс задерла так, що кочергою не дістанеш, і пнеться, як жаба на корч. Якби з неї всю штукатурку змити, то ви б побачили, що вона на чорта схожа!

– Тату, – дорікнула Марина, – досить вже вам! Ні з того ні з сього розійшлися, як не знаю хто.

– Так ти, Катерино, зрозуміла, куди мати хилить? – спитав батько, коли дід утихомирився.

– Звичайно, татку, – відповіла Катря. – Я обіцяю вам усім, що обов’язково закінчу інститут і буду працювати з дітьми. І зроблю це, як би мені тяжко не було і які б завади на моєму шляху не трапилися.

– Нехай тебе Боженька береже, – тихенько прошепотіла бабуся і нишком перехрестила онуку.

Коли Катря пізно ввечері стелила бабусі постіль, та підізвала її і, діставши зі своєї шафи гроші, простягла їх дівчині.

– Що це?

– Я давно збирала тобі гроші на золоті сережки, – сказала бабуся. – Хотіла подарувати на весілля, а потім подумала, що всі ми під Богом ходимо, і хтозна, як воно далі буде: чи доживу до весілля…

– Нічого не хочу більше чути! – Катря затулила вуха долонями.

Бабуся легенько торкнулася її руки й посміхнулася так лагідно, як вміла лише вона.

– Дурненька! Бери, не соромся, купи сережки та носи із задоволенням. Можливо, частіше будеш мене згадувати.

– Бабусю, – розчулилася Катря й обняла стареньку за худенькі плечі. – Ти в мене найкраща у світі!

– Тут грошей вистачить ще й на трусики та ліфчик під нове платтячко, щоб усе було гарне і новеньке.

– Спасибі тобі, – Катря поцілувала бабусю в щоку.

– Так у нас уже жених є? – хитро примружилась та. – Чи то мені, старій, зраджують підсліпуваті очі?

– Є! Ну то й що?

– А те, що гівно в тебе, а не жених, – сказав дідусь, який якраз зайшов до кімнати й почув останні слова розмови.

– Тому він поганий, що син Поліни Лаврентіївни? – посміхнулася Катря.

– Яблуко від яблуні недалеко падає. Червива в нього, у твого Федька, душа. Ніби святий та божий, а сам на біса схожий!

– Діду! – Катря невдоволено поморщила носа. – Ви всіх Тарасюків недолюблюєте, а до чого ж тут Федько?

– Не Тарасюків, а Поросюків, – дід підняв догори вказівного пальця. – Бо вік уже прожив і можу відрізнити хорошу людину від поганої.

– І хто ж, на ваш погляд, хороший?

– У Ромка добра, щира душа. Він весь у батька, а того я добре знав.

– Я згодна, що Роман – хороший хлопець, привітний, працьовитий, щирий. Але люди шукають спорідненої душі й тих, з ким бути поруч приємніше і цікавіше.

– Ти, онучко, ще мала й розумом незріла, – посміхнувся дідусь. – Із часом станеш дорослішою і розумнішою, тоді й побачиш, що ліпшого за Романа немає хлопця на селі. Але дивися, не запізнися, бо дівчата зараз хвацькі. Не встигнеш і оком моргнути, як вкрадуть жениха й оженять на собі. А ти, Катрю, за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш.

– А я за ним і не женуся. Нехай на Ромка інші полюють, а як на мене, так ліпшого від Федька нема нікого в цілому світі, – сказала Катря, і її темні очі в цей час горіли новим, яскравим світлом.

На стільці висіла червона атласна стрічка з написом «Випускник 1985 р.», а по хаті метушилася схвильована Катерина.

– Навіть не думала, що буду так хвилюватися, – зізналася вона та присіла на диван. – Ще вечір не настав, а я вже стомилася.

– Не хвилюйся, Катрю, – заспокоїла її тихим, співучим голосом бабуся. – Зосередься й заспокойся, бо скоро вже треба буде вдягати плаття, а ти все бігаєш туди-сюди, як мітла по двору.

Бабусині слова були як бальзам на рану, її тихий, спокійний голос завжди заспокоював. Уже за десять хвилин Катря стояла перед дзеркалом і вимогливо оглядала себе з усіх боків. Тоненька талія та високі груди були наче вирізьблені умілим майстром; ноги довгі,