Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Генріх Белль

тому самому розумінні, що й Едіп чи Орест. Так це бачив Белль, і ми маємо право не погоджуватися з ним. Тим більше, що, скажімо, міф про Тесея був внутрішнім сюжетом в «Очима клоуна» тільки для самого Белля: на початку 60-х років він разом із кількома іншими літераторами намагався видавати журнал «Лабіринт», задум через ряд причин не здійснився, але образ лабіринту залишився й увійшов у глибинний, особистий підтекст роману. Отже, ми можемо не погоджуватись, і все ж таки зв'язок суспільно злободенного твору з міфом (зв'язок об'єктивний і навіть суб'єктивний) не повинен нас ні лякати, ні відвертати. Не може він також служити ознакою, на підставі якої роман, повість, оповідання мають бути винесені за межі реалізму.

«Дивні уявлення про реалізм панують у нашій країні,— говорив Белль,— ніби слово таке саме пласке, таке саме звичайне, як монета». Кажучи це, письменник насамперед мав на увазі себе й свої книжки. Так, у них відсутні чимало ознак, давно канонізованих на основі практики Гете, Бальзака чи Стендаля: вірність типовому, розвиток характерів, психологічний аналіз тощо. І все ж таки має рацію західнонімецький критик Г. Й. Бернгард, коли каже, що творчість Белля «куди більшою мірою, ніж це досі помічали, пов'язана з буржуазно-гуманістичною літературною традицією». Для Белля, як і для більшості великих художників XVIII — XIX сторіч, етичне й естетичне утворюють неподільну єдність. XX сторіччя вивело на історичну арену маси, а він, як і Клейст, як і Толстой та Достоєвський, і далі обстоює окрему людину і тим самим людяність, учить німців, яких роками труїли хмільним трунком насилля, бути терпимими...

Та чи відривався Белль при цьому від життя, від суворої його правди, як колись від них заради того ж таки захисту індивіда відривався дехто з романтиків? Чи ставало його проголошення людяності абстрактним? Навіть творячи свої утопії, він завжди стояв обома ногами на нашій грішній землі. Принаймні був меншим романтиком, ніж ті його побратими, що схиляли свої голови тільки перед колонами, що крокують у ногу. То чи ж є в нас підстава не бачити в ньому реаліста?

У добу, коли тоталітарні режими (виростаючи, мов гриби після дощу) заганяли безвиразні натовпи в концтабори своїх химерних антиутопій, беллівський погляд на дійсність виявився особливо потрібним і особливо тверезим.

Це, втім, не заважало йому вбачати в комунізмі «все ще надію, все ще можливість для людини „підкорити собі“ цю землю». І він припускав, що міг би стати комуністом, якби все склалося інакше. «Алє,— як сказав він 1967 року в інтерв'ю з Марселем Райх-Раніцкі,— Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Криваві диктатури були його ворогом, а теорії Карла Маркса — гіпотетичним (хай він і не відбувся) союзником. Це також одне зі свідчень на користь беллівського реалізму.

Пригадую, як наприкінці 60-х років швейцарський прозаїк і драматург Макс Фріш, з яким я зустрівся в Цюріху, домагався від мене відповіді на запитання, чому Белль користується в Радянському Союзі такою грандіозною популярністю. Він не вважав Белля великим письменником і, може, саме через те, а може, й тому, що я не зумів йому всього розтлумачити, пояснення мої Фріша не задовольнили. А мені ж усе було зрозуміло: хоч і лежали наші з Беллем країни по різні боки фронтів, а все ж таки надбали багато в чому подібний історичний досвід, якого решті Європи не довелося зазнати. Крім того, цей кельнський католик Белль мав якусь просто-таки «слов'янську душу» — необачливий, меланхолійний, емоційний, він не вмів довго гніватися й був дуже-дуже добрий.

Його досвід і його доброта вже неабияк прислужилися нам і, слід сподіватись, не раз іще стануть нам у пригоді.

Поїзд точно за розкладом
Переклала Галина Сварник

Анні-Марії присвячую

Ідучи ще внизу темним переходом, вони почули, як нагорі до перону прогуркотів поїзд і бадьорий голос з гучномовця м'яко оголосив: «Поїзд для відпускників з фронту, Париж — Перемишль через...»

Вони піднялися сходами на перон і зупинилися перед вагоном, з якого радісно вистрибували навантажені пакунками відпускники. Перон швидко порожнів, усе було, як завжди. Попід вікнами вагонів стояли дівчата, жінки, зрідка — мовчазний, похмурий батько... а голос з гучномовця нагадував, що слід поспішити. Поїзд ішов точно за розкладом.

— Чому ти не заходиш? — нерішуче спитав капелан солдата.

— Що? — здивувався солдат.— Боїшся, що я кинуся під поїзд?.. що стану дезертиром... га? Чого тобі від мене треба?.. Боїшся, що я збожеволію?.. А чого б мені не збожеволіти! Я не хочу вмирати, не хочу — і край.— Він говорив усе це з незворушним спокоєм, слова зривалися з його уст, наче крижинки.— Годі! Я вже сідаю, місце завжди десь та знайдеться... ну, ну, не сердься, молись за мене.

Він узяв ранець, зайшов у якісь перші відчинені двері, опустив зсередини віконну шибу й вихилився з вікна, а в цей час над ним поплив протяжний голос, як згусток слизу: «Поїзд відходить...»