Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
З якою легкістю, без жодного вагання тієї миті я могла штовхнути її додолу сходами. Я важча, дужча за неї. Вона б незчулася, як уже летіла б униз, хрускаючи і ламаючись, б’ючись делікатною своєю порцеляновою чашкою об сходинки, витираючи шовковим волоссям розлиту сечу власної служниці. Уже від самої думки мене наповнила солодка насолода, і я впивалася нею, не спускаючи знавіснілого погляду зі своєї господині.
Аделя, очевидно, прочитала щось страшне на моєму обличчі, бо раптом безтурботна посмішка затремтіла і з-за неї виступила тінь дитячого переляку. В очах заблищали сльози.
О, зараз почне свою улюблену гру: буде плакати й заламувати крила.
Важке безсилля накрило мене темною рядниною, нудотно лоскотало в ямці від дурної ніжності, яка підступно вилізла невідь-звідки. Як я навіть подумати могла про щось подібне; хоч якою бездушною й інфантильною, себелюбною та марнославною була б ця жінка, я не дозволю й волосині впасти з цієї коханої голівоньки.
І від усвідомлення того, як я люблю її безмірно і всеосяжно, а вона не цінує мене аніскільки і в ламаний гріш не ставить, я неочікувано для себе самої завила на весь дім, як закатована вовчиця.
Ох, я для тебе — тільки набридлива луна в порожньому будинку. Ринка, в якій вариться яйце на м’яко тобі на сніданок. Тінь, що опікується твоїм нічним уриналом.
Від цієї розпуки мені стало так нестерпно, аж всю істоту мою охопило єдине бажання: зникнути, розчинитись, розпастись на порох. Перед очима зблиснув щойно вчора загострений ніж, яким я забивала рибу. Ось воно, ось. Єдиним точним і твердим рухом черкнути собі по горлу. На очах в Аделі. І бодай на півмиті перед тим, як світло остаточно загасне, побачити нарешті на її обличчі спалах, якого мені так праглося.
Не чуючи себе, я помчала додолу сходами. Уже в польоті я знала, що не наважусь завдати собі смерті. Принаймні не тепер. Що ж — є інший спосіб, так само страшний, якщо не гірший. Я не вб’ю себе, зате спотворю. Гострим ножем, яким відтинала голови линам, я відріжу собі волосся під корінь.
Я видерла з зачіски шпильки — і коси розлетілись позаду мене хвостом комети. Наступної хвилі я лежала під сходами, у калюжі нашої з Аделею нічної водиці.
Аделя затулила вуха руками й заплющила очі. А я вила і вила, а тоді голос мій обірвався, і я гірко заплакала.
«І зовсім не я купувала, вбивала і патрала линів, не я замовляла свіжу воду, не я місила тісто і пекла хліб, не я натирала воском підлоги, не я прала ці важенні портьєри, крохмалила обрус і прасувала його залізком[30], попікши собі зап’ястя до живого м’яса; не я витріпувала килими, ліжники і подушечки з вашої пурпурової канапи, оббитої адамашком, не я шукала для вас у Франя павичеві пір’їни серед іншого лахміття, щоб ваш салон не вибивався з останньої віденської моди, не я чистила начиння, шурувала кухонне срібло, кам’яних зміїв і канделябри, не я готувала слиз льону для твоїх кучерів, не я перешнуровувала півночі корсет до твоєї нинішньої сукні, Аделю, що навіть не могла зацерувати собі панчіх! Не я робила і роблю все в цьому домі, не я гарую, як проклята. Дай мені вже спокійно тут здохнути, дай мені померти, щоб не псувати вам милих прийнять і гарних товариських забав, Аделю. Хай уже Петро зітхне з полегшенням, хай нарешті з тебе спаде тягар мене терпіти».
Я вперлась чолом у мокру підлогу, накрила потилицю долонями і глухо ридала, кусаючи губи. Солодко і нестерпно пекло всередині.
«Ну годі, годі, серденько», — Аделя несміливо гладила мене по спині, а я від її дотику тільки ще самозабутніше заскімлила.
Її гарячі сльози падали на мої попечені залізком зап’ястя.
Врешті вона обняла мене, пригорнулася всім тілом, і ми ще трохи схлипували, шморгали носами і здригались; м’який затишок і знесиленість накрили нас пухкою периною.
Уже зовсім скоро, коли я прибирала її перед приходом гостей — спершу спіднє з фальбанками й вишивкою гладдю, потім корсет, а тоді — кремова вузька сукня з мереживом, з летючими тюлевими рукавами, тісно перехоплена в стані широким поясом — Аделя, розрум’янившись, весело щебетала.
Яким буде той отець Йосиф, гадала вона — очевидно, він не старий, бо має молоду дружину. Чи виявиться він суворим і мовчазним, як наш парох із катедри, чи веселим, лагідним і жартівливим, як отець із Княгинина. Все, що відомо, — до Станиславова священик приїхав зовсім недавно, до того мав парохію в якомусь селі поблизу Коломиї. Петро казав, люди не хотіли його відпускати; казав, отець мудрий і світлий, що біля нього чуєш особливе якесь, високе повітря.
Я вилась навколо неї ластівкою. Накрутила разки перлів на її білосніжну шию, вклала коси вигадливим вихором, увіткнула у них тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикаду на гілці з вишневим цвітом. Що ще зробити з моєю кралечкою, щоб вона засліпила всім очі, щоб усі побачили, щоб зрозуміли, яка вона в мене є.
Після цього за кілька хвилин прибралась сама: вмилась до пояса, бо вже добряче від мене було чути запах після всіх тих нервів і сліз — я вже мовчу про сечу, якою наскрізь пропахлася. Волосся зав’язала в тугий вузол (Аделя щедро збризнула його своїми парфумами з марокканського ясмину, хоч я і пручалась, бо мені від них зле і душно), вдягнула сіру сукню з глухим коміром, трохи невигідну в плечах, але цілком пристойну.
На стіл ми з Аделею накривали разом, такі щасливі. Білий обрус, як і мало бути, звисав на 50 сантиметрів з кожного краю, у центрі столу — кошичок з овочами, напуцовані до блиску канделябри, солодкі тіста, салатирки з компотами й салатами. Я розкладала тарелі, срібні підставки, ножі, ложки й видельці, ложечки до компоту, чарки й пугарі, кришталеву сільничку, сервіз до муштарди, оцту й оливи. Аделя завивала серветки красивими конвертиками.
«Агов, чи є хто вдома?» — почувся з передпокою Петрів голос.
Ми з Аделею сполошилися.
«Вони вже тут!»
Петро пообіцяв винайняти фіакр і привезти гостей. З дому він пішов так рано, що я навіть не чула, коли: мусив бути присутній на службі в костелі за упокій Францішека Майєра, столяра та власника поховального бюро.
«Не може бути! Та хто приходить на гостину так рано?»
Аделя
