Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Та що би сказав доктор Анґер, якби зачув про нашу розлуку? Доктор Анґер, який, помираючи, прохрипів до мене здерев’янілими, ніби вимащеними вапном, порепаними устами: «Ви з Аделею — як два дерева, що сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».
Кінець фрази я вже радше відгадала, ніж почула — у кутиках докторового рота виступила піна, обличчя посиніло. У його запалих грудях щось заклекотіло — я, налякана, заплющила очі, а він так боляче стиснув мою руку, що аж затріщали кістки. Коли за мить я на нього поглянула, доктора поруч уже не було. Замість нього лежала якась висушена лялечка в докторовому одязі, з борідкою на паляниці потрісканого старого тіста — і тільки останні його слова відлунювали в моїй голові, просякаючи в кров. І дотепер вони пульсують у моїх венах, дотепер серце жене їх уперед і вперед, змушуючи щодня проробляти десятки справ, по колу, по колу, і кожна з них — як молитва за мою Аделю.
Ось тому, коли Петро сказав, що запросив до нас на обід отця Йосифа з їмостю (бідолашка страждає від падучої), і Аделя по-дитячому радісно засміялась (бо їй від життя тільки те й потрібно, що гостини й балюнки) і запитала в мене, що я приготую пишного й спеціального, я на якусь мить замислилась, а тоді пообіцяла їм запекти линів, начинених по-французьки: по-перше, сказала я, мені добре відомо, як шанують рибні страви слуги Господа, а по-друге — завдяки повені тепер повсюди стільки свіжої риби, що гріх цим не скористатись; хоча якби ми були достатньо ощадливі, то все ж зачекали б іще трохи, аж поки лини не почнуть запливати нам у вікна. Петро вищирив свої хижі зуби і зайшовся реготом. А я продовжила далі (щоб йому не було аж так весело): за якихось кілька днів уже не треба буде ходити ні на ринок, ні на торговицю, до Рибної площі, бо щоранку знаходитимемо щук, линів, коропів і навіть вугрів у цебрі, яке я підставляю під тріщину в скляній стелі.
Ми сидимо на ґанку, мов під плавником морського чудовиська, і дивимось на сад. Точніше, це вже не сад — перед нами розлився став. У будинку стоїть задуха, хоч ріж ножем це густе нерухоме повітря. Ми повечеряли овочевим суфлєтом і тепер їмо черешні з-під Сеґеда, які купив нині Петро. Він розказує про ті немислимо глибокі плетені з лози кошики, повні аґресту, порічок, малини, суниць, про солодкий і свіжий запах ягід, привезених із південної Мадярщини, а тоді, знову вищирившись до мене і зблиснувши очима, каже: «Стефцю, мадярка розповідала, що в них скоро почнеться сезон винограду, не вистачає робітників. Ти б не хотіла собі заробити на посаг?»
Я мовчу.
«Чи ти думаєш, що зможеш виграти посаг від принцеси Ґізели?»
Посаг принцеси Ґізели — улюблена тема для жарту непогамовних дотепників, до яких зараховує себе й Петро. На честь шлюбу принцеси з князем баварським Леопольдом ґміна Станиславова створила фундацію, яка призначає одній бідній, працьовитій та порядній дівчині, народженій у Станиславові, хоч якого б вона була віровизнання, посаг у 360 корон на рік. Як же тепер про це не говорити без угаву. Як тепер не кричати навздогін товстеленній Ґосьці, щоб вибирала вже вельон і сукню, бо щойно її наречений Горовіц вийде з ув’язнення, як її оголосять переможницею конкурсу.
«А ти тільки й думаєш, як би мене вижити», — шепочу я, шпурнувши жменю черешневих кісток у воду, що підходить у рівень із ґанком.
«Ая, Стефцю, — сміється він. — Хто ж мені тоді готуватиме суфлєти і начинюватиме риби, які падають крізь діри в стелі? Ти ж мене не покинеш на Аделю! Я ж тоді з голоду помру!»
Аделя штурхає його в плече і ласкаво блискає на мене очима. Мовляв: Стефцю, не зважай. Ти ж його знаєш.
Ще б я на нього зважала.
Петро казав, що Княгинин повністю затопило, що вода стоїть у покоях, і — нема жартів — замість мишей там тепер копошаться жаби і тритони. Обидві Бистриці так широко вийшли з берегів, як ніколи ще не бувало. Люди, чиї будинки затоплено, вже понад тиждень живуть на дахах, обладнавши там собі нові тимчасові помешкання. Їхній одяг ніколи не висихає, вони не їдять теплої їжі, а повз них пропливають вирвані з корінням стовбури дерев, уламки будинків, хрести з кладовищ, загиблі тварини і люди.
Петро казав, що поруйновано стільки мостів, стільки гребель! Казав, що майже всюди не ходять тепер паротяги, бо колії розмито й затоплено.
А ще розказував, що працівники пошти, знудившись від бездіяльності, розважаються тим, що перечитують один одному вголос чужі листи і ставлять штемпелі на листівках із краєвидами. Казав, розгорілась ціла афера і навіть у газеті про це написали.
Стовбури груш і яблунь мало не до половини занурені у воду, трава на дні перетворилась на водорості. Потужні косі струмені дощу б’ють об неспокійне чорне плесо, і воно кипить, гойдається хвилями, вибухає великими грубими бульбашками.
Стає трохи зимно, і Петро загортає нас із Аделею ковдрою, а сам сідає поруч, на долівку, зануривши ступні у воду. Я скручую для нього цигарку, він мугикає пісню, Аделя замислено перебирає його чорні кучері.
Завтра вранці мушу їхати по рибу. Одягну макінтош і велінґтони[26]. Не знати, чи мій ровер[27] проїде по тому дощі.
[19.VI]
Розділ 5
Станиславів не порівняєш ні з мурашником, ні з вуликом, ні з павутиною. У комах усе впорядковано і чітко, усе має власну причину і наслідок. У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки.
Перша-ліпша дільниця — лабіринт із кривулястих вуличок, нерідко звужених настільки, що не кожен опасистий пан чи огрядна ґаздиня з об’ємними персами зможуть протиснутись. За такою затхлою норою, яка, здавалось, от-от мала закінчитись глухим кутом, раптом, як дощова бульбашка на калабані, розростається несподівана площа. Або навпаки: рухаєшся вперед вулицею і ні з того ні з ового впираєшся чолом у будинок, розташований просто посередині, та ще й під
