Гіркий край, Констандія Сотиріу
Коли почався той безлад в 63-му, я з ліжка не вставала, важкі роди. Ти на мене не дивися. Тоді я була худенькою дівчинкою, стегна вузькі, важко було розродитися. Тож лежала я в ліжку з немовлям. Лихоманило мене. Поруч стояла миска з водою і я щораз зволожувала чоло. З одного боку — миска, з іншого — дитина. Але одну з цих ночей я ніколи не забуду. Памбоса всю ніч не було тоді. Я вся горю, дитина поруч заходицця криком, думаю, піду до матері, віднесу їй, хай поглядить, беру немовля на руки, закутую у щось, тіки за двері, аж там Памбос. Стоїть, держе в руці шланг для саду і змиває щось із себе. Ллє і ллє. Отак посеред ночі, зима, сніг лежить... Собачий холод! Зуб на зуб не попадає. Грудень. Кажу йому, Памбосе, шо ти робиш? А він аж підстрибнув, нєрвний такий. І рукою на мене замахнувся. Я відсахнулася назад. Немовля надриваєцця. Дихай, Памбосе, дихай. Важко йому. Дихай.
Побачила я, шо він увесь у крові, але то не його кров. Я — в хату. Сіла на ліжко, сижу, не знаю, шо робити. Потім і Памбос зайшов, мокрий як хлющ, вода ручаями біжить. Не одмиваєцця, каже мені, зранку візьмеш і одстіраєш. Шоб було все чисте як сніг! Скинув одежу, жбурнув мені під ноги, нову натягнув і упав, заснув як убитий. А я так і просиділа на стільці решту ночі, притискаючи до себе дитя. Зранку він устав, до мене і словом не обмовився. Пішов собі. Я віднесла немовля матері й узялася стірать його одяг. Терла весь день, воду виносила і виливала в діжку з лимонним деревом, що стояла в нас біля дверей. Увесь день не бачила ні свою дитину, ні свого чоловіка, тіки те й робила, шо терла й терла, відчищала, шоб був як сніг. Дівча, дев’ятнадцять років, щойно дитину привела. Дихай, Памбосе, дихай. Важко... Дихай.
За весь час, шо я прала, груди в мене налилися, обважніли, стали як камінь, я ж дитину не годувала цілий день. Приходе мати, приносе дитину, дає мені, шоб її погодувати, йди, кажу їй, нема часу, мені стірать треба, чаєм напувай її чи там шо? А надвечір я вже не могла терпіти біль, сіла над діжкою, в якій прала, і почала зціджувацця. Зціджувала в кухлик руками молоко, яке мало б пити моє дитя. Стискала щосили груди, раз-раз. Зцідила все. Зітхнула з полегшенням.
Дихай, Памбосе, дихай. Так, я все відчистила, твій одяг — чистий як сніг. Сніг. Чи не так? Не такий? Скажи ж мені? Дихай, Памбосе, дихай. Це — третя стадія. Лікар сказав, незабаром почнецця четверта. Легені зовсім спорчені, нема майже живого місця. Усе! Скоро зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не встають з ліжка. А потом — кончаюцця муки? Ні. Помучаюцця в ліжку, помучаюцця, а вже тоді помирають. Дихай, Памбосе, дихай. Дихай! Дихай, Памбосе, дихай. Дихай, кажу тобі. Дихай, дихай Памбосе.
11. Блакитні шапочки біля каміна
Мрію мешкати у великому будинку, далеко за містом, і щоб довкола все пахло природою, стояти весь день на кухні, щось готувати, бути гарною хазяйкою, яка має гарне кухонне начиння, каструлі, перевірені, луджені, великі емальовані тарелі з квіточками по колу, носити білий фартух, лляний, із левкаритійською[25] вишивкою по краях, мереживом, усипаний стокротками, пишними, білими, майстерно вишитими, і я завжди дивитимуся, пораючись на кухні, як не замастити б його чимось, не залишити на ньому плям, а по подвір’ю, щоб у мене ходили овечки й курочки, і стояли горщики з квітами, базиліком і геранню, а коли дощитиме, сидіти біля каміна, щось плести, дивитися, як збільшується мій живіт, і думати з ніжністю про дитинку, яку я чекаю, такі блакитні шапочки, бо чомусь упевнена, що це буде хлопчик, і любляче погладжую свій животик, і лагідно розмовляю з ним, усіляке таке розповідаю, кажу ніжно, хлопчику мій, хлопчику.
Проте хлопчик, коли я сиджу біля каміна і плету блакитну шапочку, починає штовхатися, битися — дедалі дужче, відчуваю, як його ніжки зсередини розпанахують мене, я схоплююсь на ноги, обома руками підтримую живіт, кидаюсь бігти, спотикаюся, мій син б’є мене, хоче мене вбити, хоче розірвати мій живіт, я ношуся будинком як божевільна, скидаю на підлогу каструлі, б’ю свій блакитний посуд, перекидаю квіти, відчуваю, як син виходить із мого живота, бачу, як його руки рвуть мій лляний фартух, бачу, як його заливає кров, мій красивий фартух увесь у крові, чую, як знадвору починають бекати мої овечки й гасати курочки, і завжди прокидаюся за мить до того, як померти, прокидаюся за мить до того, як мій син розірве мої нутрощі, завжди прокидаюся вся в поту і біжу на кухню попити води, подивитися, чи все добре з посудом, і думаю, як же добре, що в мене немає білого, лляного фартуха, розшитого стокротками, і я не побачу його залитим кров’ю, яке ж щастя, Господи, що в мене нема такого білого фартуха, і я не сиджу перелякана на підлозі.
Останнім часом засинаю і прокидаюся від одного й того самого сну, засинаю і прокидаюся, і знаю, що вночі син уб’є мене, сиджу на підлозі та оплакую свого сина, і любляче погладжую свій животик, і питаю його, синку, синочку мій, чому, а тоді рішуче підводжуся, стояти на ногах непросто, але я кажу, що нині не дозволю всьому скінчитися так, сьогодні я прокинуся в той момент, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна, сьогодні, синку, я не дам тобі себе вбити, досить лише прокинутися в потрібний момент, тоді, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна.
12. Маріка
(говорить Маріка З., свічниця на кладовищі рівноапостольних Константина і Елени)
Я ж цілий день на кладбищах, працюю там, усе моє життя там. Запалюю свічки над спочилими, прибираю могилки, поливаю квіти, мию надгробки. Хтось має і це робити. У людей більше нема часу сходити провідати рідних, тих, хто пішов і більше нема його на світі, у них — робота, справи, дітлахи, біганина, одним словом, не до того! Але й померлим теж треба якесь товариство. Те, шо ти помер, ще не означає, шо тобі зовсім не потрібна компанія. У спеку їм нравицця, шоб поливали могилку, а в холодну пору — шоб прибирали калюжі після дощу. З горщиків
