Гіркий край, Констандія Сотиріу
8. Атенула
(говорить Атенула Т., чоловік якої працював на взуттєвій фабриці «Аристон» до 1982 р.)
Мені з чоловіком дуже сильно наравилися кавкаруди, артишоки місцеві, шо сіялися самосадом. Дуже складно їх готувати, але, як уже поназбирав, то сідаєш та й готуєш. Нада дуже добре очистити їх від жорстких, мов шпичаки, верхніх листків, потім дати час, шоб зійшла гіркота, а вже затим — гарно обсмажити на пательні з лимонним соком. Я дуже добре вміла їх готувати. Виходили вони в мене — перший сорт! Як добре вийдуть, то — таке, тане прямо в роті.
Але кавкаруди не ростуть, де тіки хоч, найкращі можна назбирати в Ашії. От мій чоловік і їздив туди, і багато часу ходив полями, шоб їх насобирать. Коли почалися зіткнення і вся та колотнеча, розставили на дорогах блок-пости, перегородили шлях, усе — ходу сюди нема, а був один Хасан, турок, який працював із ним на «Аристоні», він приїздив на фабрику і привозив чоловікові артишоки з собою. Напихав їх у свою торбинку для роботи і привозив, а ми ними ласували. І не думай, шо то була легка затія! Під’їжджав Хасан з іншими хлопцями до блокпоста врєменного поселення на Агирті, а там, глядь, учиняють трус турки-офіцери. Наказують вивертати торбини і будуть оглядати, шо хто везе. Тоді Хасан як учинить ґвалт! Так і провозив ті артишоки. А я сідала, і чистила їх від колючок, і ми їх їли.
Часто накладала їх у банку, давала чоловікові, і він відвозив Хасанові, пригощав, а той їв і нахвалював. Страх, як любив ними поласувати, та в його жінки руки до того не стояли, вони в неї гірчили. Кажу ж тобі, то — ціле мистецтво! Ох, матінко моя, ті артишоки! Скіки років я вже їх не готувала, а до рота не брала скіки років?!
9. Достоту оголена
Жодному чоловіку невтямки, яких сил ти маєш докласти, аби стати жінкою, яку він хоче любити, яких зусиль тобі вартує стати красивою, випромінювати сяйво акторки, від якої сліпнуть очі, лише ти, яка бачить зрання після пробудження перед собою звичайну жінку зі скуйовдженим волоссям, опухлими очима, бляклою шкірою, лише ти, яка підіймає волосся над чолом, аби знайти нові сиві ниті, яка розтягає шкіру чола вбік, аби зникли зморшки, торкається шиї, що погордо вже не височіє, грудей, що починають обвисати, лише ти бачиш спадок, який тобі лишили тисячі смаглявих низеньких жінок із широкими стегнами та важкими грудьми, тілами, створеними для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами. Тільки тобі відомо, що потрібно, аби стати жінкою з мрій: розплавлений віск — на ноги, бритву — до пахв, щипчиками скубти брови, плойкою припалювати пасма, пудра та рум’янці, корсети, що затискають тіло, затісне взуття на підборах, вульгарна білизна, що перетворює тебе на копію іншої, але ти... ти добре знаєш, ким ти є, низенька смаглява жінка з широкими стегнами та важкими грудьми, тілом, створеним для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами, оце — ти, оце — я, Зекі, жінка, якій треба дуже постаратися, аби стати привабливою, ось така я і є, Зекі, пригадуєш той день, коли ти мене зустрів, Зекі, пригадуєш ту ніч, коли вперше спав зі мною, усіх інших я випроваджувала за двері одразу після кохання, Зекі, ти був першим, кого я лишила на всю ніч, єдиним, кому дозволила побачити себе без одягу, без рум’ян, без отієї всієї машкари, усе стерла й лишилася такою, якою я є, оголеною перед тобою, і ти стояв переді мною оголений, високий, худорлявий, клаповухий хлопчисько, з ключицями й ребрами, що випиналися з-під шкіри. Жодному чоловіку невтямки, яких сил тобі потрібно докласти, аби стати жінкою, яка хоче любити, жоден чоловік ніколи мене не знав, Зекі, жоден не бачив мене такою, якою бачив ти, я ніколи не дозволяла жодному з них побачити стільки мене, жоден із них не дивився на мене таку оголену, і збігло чимало часу, перш ніж я збагнула, що, мабуть, не слід було й тоді, і зараз дозволяти навіть тобі, Зекі, бачити мене, не слід було дозволяти тобі бачити мене оголеною, без корсета й макіяжу, не слід було ніколи поставати перед тобою, Зекі, такою оголеною. Не слід було дозволяти тобі так довго мене бачити, не завжди доведе до добра давати комусь бачити себе, не слід було дозволяти тобі так довго бачити мене.
10. Ставрула
(говорить Ставрула Пс., чоловік якої, найімовірніше, брав участь у нападах на туркокіпріотів 1963 р.)
Хараламбос мій не годен балакать, за стіки років слова жодного не зронив, за нього я говорю. У нього ж ХОЗЛ. По-людському: Хронічне обструктивне захворювання льогких. Усе через ті цигарки. Чадить уже шістдесят год. Змалку приноровився, цигарка за цигаркою, пачка за пачкою. А чого чекати? Усе кашляє та й кашляє теперечки, і хапає свою маску з киснем. Ану, перевертайся на інший бік, Памбосе! Легше-легше. Одягни маску ліпше, ось так, шоб легше було дихати. Чекай! Ось так. Молодець! Це вже третя стадія, каже лікар. У його легенях ще на одній третині є бодай якесь живе місце. А так — все! Незабаром зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь іще справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не підводяцця з ліжка. А потім приходе смерть! Як уже Господь рішив... Дихай, Памбосе, дихай!
Коли я познакомилася з ним, у нього ще тіки пробивався пух над губою. Просто янголятко якесь. Ми заручилися дуже молодими, по вісімнадцять було кожному. Заслав він сватів. Проте слова про нього поганого не скажу. Добрий був зо мною. Жодного разу руку на мене не підняв. У дев’ятнадцять я вже ходила вагітна Марією, і нас, раз-раз, обкрутили в селі. Спершу жили ми на задвірках, але недалеко від моєї матері. Дві кімнатки такі поганенькі. Я сиділа з дитиною, а Памбос робив на стройці. При ділі. Робота — дім, робота — дім. Усе, як годицця. Аж його почав тягати у різні компанії прораб. А там почалося: турки в нас відбирають
