Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Тож сидимо ми в «Анаконді», і тут я дізнаюся, що нью-йоркське діло розійшлося по світу й дійшло вже й сюди: поліція повідомляє про подвійне вбивство; чоловік із дружиною вбиті вві сні, обоє застрелені в голову. В «Анаконді» кипить нічне життя; у вбиральні нібито готується до виступу Донна Саммер[425], є й деякі інші люди, які вважаються знаменитостями. До мене підходить братан на ім’я Бакстер, про якого я знаю, що він крутий чувак.

— Що, довбодзьоби, ловите тут сонячні промені? — сказав сміючись, а потім глянув на мене серйозно. — Добре ти там зачистив, у Нью-Йорку.

— Та аби мамця була задоволена. Я, знаєш, зроблю все, щоб ця сука мною пишалася. Пако знає, що ти тут?

— Та пішов він, цей малий putito.

— Отже, «ні».

— Чо’ ти тута робиш, Джон-Джоне? Реально.

— Розслабляюсь. Брат притяг мене сюди з Нью-Йорка, надто спечно нині там, тож приїхав поганятися за чиєюсь дупою, реально.

— Е, ганятися за цим лайном тобі краще в іншому клубі. «Тропік-сіті», через дорогу.

— А тут чим погано?

— Давній китайський секрет.

— Тобто?

— Слухай, я тобі ка’у це ті’ки тому, що ти мені симпатичний.

— Що? Довбана музика надто голосна.

— Бачиш он тих кубинців там? Великий стіл на шістьох?

— Ага.

— Зараз ми їх тут будемо мочити.

— Звідки ти знаєш, що вони кубинці?

— Чуваче, глянь на ці піджачки. У колумбійців хоч якийсь смак. Коротше, ми за ними вже давненько ходимо, та ті’ки разом застати ніяк не вдавалося. Так от, тепер вони всі в одному місці. Це так, ніби діваха в одну ніч тобі й смокче, і в зад дає. Двоє за столом непра’ильно терлися з моєю шефинею, а вона з такою сранню не мириться. Тож горіти цим дебілам тут, як у Сонгмі[426]. Май це на увазі.

— Зрозумів, брате. ’Пасибі за пораду.

Я наткнувся на Пако біля барної стійки з якоюсь дівкою; його руки накривали її ліву цицьку, мов ліфчик.

— Чуваче, нам тре’ валити з’ідси. Я внюхав тут якесь серйозне лайно.

— Кумедно, що ти згадав про «нюхати». Хоч’ закинутись? Ми можемо занюхати обоє з цицьок Шарлін, що скажеш?

— Чуваче, нам треба валити.

— Внюхни це з ї’ дупи. Тут Донна Саммер виступає. А ще, ка’уть, в якомусь номері Джин Сіммонс із Пітером Криссом[427] якусь китайську кралю поклали в «сендвіч». Чуваче, розслабся, просто розслабся. Не бач, що я зайнятий?

— Я, на хер, з тобою не граюся! Лайно скоро почнеться! Тож годі трахати пальцями цю хвойду і послухай мене.

— Ко’о ти назвав?..

— Розслабся. Він же гомик, не ’нає, що робити з леді.

— Ага, я не ’наю, що робити. Пако, ну яко’о біса?

— Це ти яко’о біса? Що не так з тобою?

— Щойно зіштовхнувся з Бакстером.

— Бакстером? Цей сучара тут? На хер цього бро’, чуваче, я...

— Він тут на роботі, ідіоте. Він і ще дюжина горлорізів.

— До біса! Ну чо’о тут? З такого, на хер, класного клубу зроблять руїни!

— Не ’наю, якісь розбірки між колумбійцями і кубинцями. Вони збираються замочити якийсь столик.

— От лайно, я мушу попередити мо’о хлопа.

— Роби що хочеш, а я з’ідси валю.

Я вийшов і покинув Пако, який, мабуть, пішов сповістити свого друзяку, що тут скоро буде біда. Не минуло й п’яти хвилин, як із клубу почали вибігати люди. Спочатку я здивувався й подумав, чи часом не оглух: стрілянини не було. «Спрацювала пожежна сигналізація», — сказав Пако, коли вийшов.

— Ти сказав своєму дружку, щоб змивався?

— Ага. Це добре, що він прийшов з п’ятьма двоюрідними братами із закордону.

— Один? П’ять? Ти про стіл із шістьма кубинцями?

— Ага, як ти...

— Ти йобаний ідіот! Ти йобаний сраний дебіл!

Я забронював виліт назад до Нью-Йорка на перший же рейс. Та коли вискочив в аеропорту з таксі, вони вже чекали на мене. Четверо. Один у коричневому костюмі з коміром, що стирчав, як крила, і троє в гавайських сорочках — червоній, жовтій та рожевій, як гібіскус. Битися не було сенсу.

Мене везли далеко, кудись за Корал-Ґейблс[428]; повз місцини, де нічого, крім дерев, не було; повз дороги зі знаками; повз ліхтарні стовпи, які зігнуло останнім тропічним штормом; повз два зачинені клуби. Минули середню школу Корал-Ґейблса — двоповерхову, з припаркованим перед нею самотнім «Мустангом».

— Доставити ми тебе повинні живим, — сказав Рожевий Гібіскус. — Але це не означає, що одним шматком.

— Це все через минулу ніч?

— Ага.

— Так це лайно через мого дружбана Пако, ви ж знаєте.

— Не знаємо ми Пако. Бакстер сказав, що попередив тебе.

— Так чому ви з Бакстером не розбираєте це лайно?

— З ним уже говорили. Як належить.

— Е-е, а ваш бос, він буде...

— Хто знає, що цій Іоса[429] стукне в голову?

Я сказав, що вона — як гучний знак запитання, але ніхто в тачці не відгукнувся, напевно, не розчули. Я тупо дивився крізь вікно, як Флорида стає однобарвною.

— Ми все ще в Корал-Ґейблсі?

— Нє.

— Якщо вона думає мене вбити, то чому б вам, хлопці, не зробити це зараз і не згодувати мене якомусь алігаторові.

— Бо алігаторів вона надто поважає, ось чому. Тепер просто стули, на хер, пельку. Твій йобаний ну-йокський акцент дістав уже.

— Чиказький.

— Один хер. Ми на місці.

Таке враження, що за межі Корал-Ґейблса ми не виїжджали. Припаркувалися на під’їзній доріжці, на яку вибігли двоє по пояс голих хлопців; один гнався за другим з водяним пістолетом. Вулиця сонна й порожня. Через дорогу за «Мустангом» чекав синій «Шевроле». Після Нью-Йорка та Чикаго всі ці передмістя здаються неймовірно широкими, де аж до кінця дороги — лише один будинок, дві автівки та три дерева, і таке ж лайно — по інший бік вулиці. А будинок той так схожий на попередній та наступний, що здається, це зробили навмисне, бо господар чи господиня — chico або chica[430] — надто прагнуть бути схожими на взірцевих американців. Крім того, всі ці будинки, хоч і достобіса великі, але такі ніякі... Всього в один поверх, так ніби господарі вважали, що їм забракне