Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Але як ти дізнаєшся про мир, якщо не дізнався спершу, чому почалася війна? Який з тебе журналіст, якщо ти не хочеш знати передісторію? А може, ти її вже знаєш? Та пусте! Ти не можеш знати про війну і мир, або навіть як Копенгаген вибився на перше місце, поки не дізнаєшся про місце під назвою Балаклава.
Уяви це, білий хлопе. Дві — всього дві! — колонки. Два — лише два! — нужника. І п’ять тисяч людей. Каналізації нема. Водогону нема. Будинок, що його розніс ураган, потім стулився назад, як магнітом, бо його на місці утримала якась одна штукенція. А потім глянь, що його оточувало. Найбільше звалище в Бампер-Голлі; Ґарбиджлендс, де тепер вони мають середню школу. Скотобійня, що пускає кров уздовж вулиць до самого каналу. Найбільша водоочисна станція в околиці, розміщена так високо, що все лайно стікалося прямо до нас. Найбільший громадський цвинтар в усій Вест-Індії. Ринок «Коронейшн» — найбільший на Карибах, майже всі похоронні контори, нафта, залізниця, автобусний парк. І... Але навіщо ти сюди прийшов, Алексе Пірсе? Що ти дійсно хочеш знати і нащо тринькаєш мій час на запитання, відповісти на які може ямайське довідкове бюро?.. А, ясно. Я бачу твій метод. Коли ти востаннє повертався на Ямайку? Реальних причин для цього ти не маєш; вид у тебе — як у того, хто там ніколи не бував або не може туди повернутися. На що це схоже? Чесно, я про це не думав, поки щойно не сказав оце все — щоб подивитися на твою реакцію. Тепер здогадуюся, в чому річ. Дорогою до «Райкерсу» скільки струн ти смикнув, га, Пірсе? Знаєш що, не відповідай мені. Я це з’ясую таким же способом, яким з’ясував щодо тебе і Ямайки. Став свої запитання.
Брате, ти ж знаєш, що я — з району растафарі, то нащо про це питати? Ти справді вважаєш, що ЛПЯ думала помогти растам, а ННП — Балаклаві? Ти все ще такий дурний? Авжеж, рис «Анкл Бенс» до біса жорсткий. Але той день, чоловіче... Лайно.
Та що ти про це знаєш? У Балаклаві життя було не таким уже й поганим, залежно від того, де ти жив і з ким. Тобто не було такого, щоб кожен день мерли немовлята або комусь обличчя обгризали щури чи ще щось. Я про те, що справи не були добрі. Аж ніяк не були добрі. Але я досі пам’ятаю деякі ранки, коли я виходив і лягав на траву, просто на чисту зелену траву, і дивився, як наді мною в танці в’ються пересмішник і метелик. Я ж народився сорок дев’ятого. У мене завжди є відчуття, ніби мати народила мене вже на шляху до Англії, та ось дорогою скинула з корабля. Не біда, що мої матуся з татусем утекли, але ось навіщо вони лишили мене — з цим напівазійським лицем? Навіть мій братан растафарі над цим підсміюється: мовляв, коли «Чорна зірка» врешті припливе, щоб забрати їх у Африку, їм доведеться розрубати мене на дві половинки. Та що ти, янкі, знаєш про устрій життя на Ямайці? Іноді мені здається, що бути наполовину кулі — це ще гірше, ніж бути батоном. Якось одна смаглявка глянула на мене і сказала: «Як сумно, що Бог благословив тебе таким гарним волоссям і прокляв, давши таку шкіру». Тій сучці, бачте, моя темна шкіра нагадує, що мій праотець був рабом. Тож я їй відповів: «Імені тебе шкода. Бо твоя світла шкіра нагадує мені, що твою праматір ґвалтували».
Так ось, Балаклава. Неділя. Я на своєму спальному місці, яким служить підібране на смітнику старе лікарняне ліжко. Я вже не спав; схоже на те, що мене розбудив гуркіт. Не питай, чи я спершу відчув це, чи почув. Ще мить тому — нічого, а вже в наступну секунду — гуркіт. Потім упала зі стільця моя чашка. Гуркіт стає все голоснішим і голоснішим, і звук тепер — ніби реально низько летить літак. Усі чотири стіни здригаються. Я вже сиджу в ліжку, і раптом бачу: стіна, в якій вікно, зминається. Величезна залізна щелепа щойно відкусила мою стіну і вирвала її. Я пищу, як дівка. Зриваюся з ліжка — буквально за мить до того, як щелепи прориваються всередину, вгризаються в землю і хапають і моє ліжко, і мій стілець, і частину даху, який я будував власними руками. Дах, утративши опори з двох стін, почав розпадатися. Я вискакую назовні, поки все не завалилось, а щелепи позаду продовжують свою роботу.
Ні, про Варейка-Гіллз я говорити теж не хочу. Звідки ти, в біса, викопуєш ці запитання?
Чоловіче, так тобі потрібно щось про шістдесят шостий чи про вісімдесят п’ятий? Визначся і перестань ставити запитання, на які вже сам знаєш відповідь. Ти прийшов сюди говорити про Джосі Вейлза. З минулого травня всі хочуть говорити тільки про це. Ой, зажди, то ти не знаєш? Та ну. Я тут, у «Райкерсі», та й то знаю все, а ти, весь із себе репортер, — і не знаєш?
Я чув, що ми з Вейлзом жили неподалік один від одного, але минуло ще з десяток років, перш ніж я його зустрів. Адже він був від ЛПЯ, а після того як ЛПЯ вигнала мене з Балаклави, я з цими людьми не мав ніяких справ аж до мирного договору. Коротше, дякую Селассіє Першому Джа Растафараю, а то й не знаю, що б я робив. У кожному разі — зразу після падіння Балаклави. Ха-ха, ти зрозумів? Коротше, після падіння мене загріб Вавилон. Навіть не пам’ятаю, в якому з клубів. «Тернтейбл-клаб»? Бар «Нептун»? Люди, що знають краще, краще й діють, — так недарма кажуть. Холеро ясна, все, що було на той момент у моїй кишені, — це п’ять доларів та пляшка «Джонні Вокера»[418]. Я розумію так, що за кожен долар — по одному року, еге ж?
Так ось, я виходжу з в’язниці загального
