Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Позаминулого четверга один з моїх людей, що тільки-но вийшов з «Райкерсу», запитав, чи знаю я такого собі Тристана Філліпса, який каже, що знає про мене все. Я уточнив: «Ти, напевно, хочеш сказати не „знаю“, а „знав“?» А він мені відповідає: «Ні, Джосі, той братан не мертвий, він сидить у „Райкерсі“; саме відсидів два з п’яти, які дістав за збройний грабіж. Сидів у „Аттиці“, а потім його перевели в „Райкерс“. Тепер він в „Ієрархії донів“. Якщо хочеш, можу відправити звісточку, щоб його там замочили», — запропонував мій хлоп, але я сказав: «Та не треба, нехай чувак живе». А в п’ятницю я дзвоню Віперові:
— Знаєш, з ким я нині перетнувся? З матусею дитини Тристана Філліпса. Приходила до ЛПЯ по гроші; казала, що Тристан узяв і покинув її і грошей на дитину не шле. Кумедно, еге ж? — питаю.
— Ага, це кумедно, — каже він, схоже, дещо спантеличений.
Тож я збираю спортивну валізу, щоб летіти до Нью-Йорка.
Надовго лишатися там не планую. Юбі вже все підготував. Раптом я помічаю свого хлопчика: він у шкільній формі, стежить за мною від дверей.
— От бомбоклат, татку, ти звідкись вернувся? Вигляд у тебе — наче під кайфом.
— А ти чого стоїш там, як сторож? Іди до школи, юначе.
— Та пішла вона в сраку.
— Я схожий на батька, що дозволяє своєму сину лихословити у своїй присутності?
— Ні, тату.
— Гаразд. Тож краще перестань кривити пику і неси свою сраку до школи. Ти думаєш, хлопчача школа Волмера безплатна?
— Вся освіта безплатна, тату, тож з нею ніяких проблем.
— Знаєш, що ще безплатне? Удар довбаною волиною по твоїй голові. Тож краще перестань загороджувати мені двері — і неси свій зад до школи. Поки ще не зачинили ворота.
— Татку, ну звідки мені знати, що...
— Знати? Знати що? Ти ж зараз про свою освіту? Я думав, ти таки йдеш до школи; то чого я досі бачу тут твою кислу мармизу? Ти щодалі більше скидаєшся на свою, бомбоклат, матусю.
Я усміхаюся, щоб він не відчував з мого боку погрози, але йому вже шістнадцять, а я все ще пам’ятаю свої шістнадцять, тож знаю, який голод зростає в ньому. Всі наші розмови рухаються в напрямку від маленької поступки до маленької погрози. Частково мене розчулює, коли я бачу, як цей малий засранець випинає груди. Він повертається і йде, і я кажу вслід:
— Дивись мені там.
Хлопець не усміхається у відповідь, нічого схожого, — просто киває один раз і йде, а я все дивлюся на голубий рюкзак, що віддаляється від мене. Ще рік, може два, і я вже не зможу його стримувати.
Тристан Філліпс
е заливай мені. «Двоє друзів» у сімдесят сьомому ще не відкрили? Відкрили тільки сімдесят дев’ятого? Тоді в якому клубі я нарвався на Рогайда — «Тернтейблі», чи що?.. Ні, сонце, уявити не можу, щоб це був «Тернтейбл-клаб», — туди ж навіть прем’єр-міністр заходив. Поєднання людей з вищих сфер із середнім класом, зв’язок культур, ходіння в народ, усяке таке... Ти впевнений? Чого ти такий впевнений? Для людини, яка каже, що на Ямайці не була з сімдесят восьмого року, ти про сімдесят дев’ятий знаєш до біса багато. Ти ось мені кажеш, що пишеш книжку про Співака, але який стосунок вона має до самого Співака? Він же в інший світ пішов у вісімдесят першому, так? Ну, а ти до цього дня де переховувався — в дупі, чи як? Чи я, по-твоєму, народився з-під корови? Чи ти пишеш історію про привидів? Як далі Співака розгулює Роуз-голлом? А ти сам подумай: якщо ти справді пишеш про Співака, то якого біса ти завів розмову зі мною? Ти мене, що, бомбоклат, за ідіота маєш, Пірсе?Та не виправдовуйся ти, що тринькаєш мій час; сідай уже, не вийобуйся, Пірсе. Ось дивлюсь я на тебе і читаю по очах: ще одне невеличке запитання — і ти мухою вилетиш з цієї кімнати. Єдине важливе діло, яке ти зробиш за весь день. Ти глянь, як у тебе пика почервоніла — прямо як кабан, що вдавився... Та не сіпайся, на хер, Александре Пірсе. Гаразд, давай так: ти не говориш, навіщо тобі треба знати про замирення, про Джосі Вейлза, Папу Ло і Шоту Шерифа, а я не скажу, як я тебе розкусив. Ну що? Згода?
У Ради за мир був навіть офіс. Його облаштував Співак на першому поверсі свого будинку, вхід ззаду. Ми з ним ладнали так, що люди думали, ніби ми брати. Та ми й справді були як брати. Обидва з гето в Джемдауні. Жменька людей про те знає, але я і в музиці колись був просунувся. Раз навіть грали з хлопцями в будинку батька прем’єр-міністра — точніше, колишнього прем’єр-міністра. Я навіть ріс разом з найліпшим другом Співака. Я завжди вважав себе тямущим, та, як видно, Співак виявився розумнішим. Не знаю, чи то хтось так влаштований всередині, чи так у гето заведено, що якщо тебе не знищує інша людина, то ти неодмінно губиш себе сам. У гето кожен народжується з цим, тільки Співак якось цього уникнув. Є в мене одна фотографія, де ми з ним удвох: обидва як для гето занадто розумні, але тільки один реально звідти вибрався. Деяким людям на роду написано постійно сідати в калюжу, навіть якщо вони мають достатньо розуму, щоб передбачити той чи інший поворот.
І ось Співак надає мені кімнату під офіс Ради. Я все ще міркував, чим займатися, але насамперед треба було зібрати всі гроші за концерт за мир. Якось в обід Папа Ло прислав до нас у будинок Джосі Вейлза, щоб той скинув виторг за квитки, продані на західні сектори. Співак саме стояв біля входу, після гри у футбол. Джосі Вейлз припаркував свій білий
