Присмак волі - Володимир Кільченський

Марія потроху вгамовувалася. Відчув, що її плечі вже не здригаються від ридання, і він, накривши її ліжником, роздягнувся і приліг поряд та став обціловувати її шию, просити вибачення за всі їхні поневіряння. Промовляв це так гаряче, що Марія повернулася до нього та стала гладити його обличчя і нарешті посміхнулася. Її трепетна душа пробачала йому сьогоднішню витівку, але чи пробачила б, якби знала, на які пожертви треба йти далі...

Іван не поспішав розповідати про сьогоднішню зустріч, яка геть може переламати їхнє подальше життя. Тільки після любощів, коли Марія пестила Івана та мріяла про те, як вони будуть бавитися з майбутнім малятком, чоловік зважився розповісти про зустріч зі своїм сотником і про те, що вони залишаються жити у Чигирині. Марія слухала Івана, не перебиваючи, а тільки раз по раз тихенько посміхалася та гладила його чоло, з любов’ю відгортаючи волосся, яке спадало на очі. Певна річ, що всього він Марії не розповів.

Вони вже примирливо обмірковували, яку б хату хотіли мати, і Марія у своїй уяві малювала, де в них стоятиме колисанка. Вона спатиме поряд із колисанкою, а Іван нехай собі відпочиває, бо у нього ж буде тяжка повинність у війську...

Серед ночі їх розбудили якісь дивні завивання, гуркіт та виття собак. Іван піднявся з постелі, постояв біля дверей, прислухаючись, що там коїться, і таки наважився відчинити. У господу ввірвався холод, і по долівці повіяло вітром. Чоловік швидко зачинився на засув і з дрижаками забрався до Марії під теплий ліжник. Жінка помовчала трохи, а потім замислено промовила:

— Ми, мабуть, потрібні цьому світові... Удруге таку заметіль уже могли б не пережити.

І вона пригорнулася до нього, зігріваючи своїм теплом.

Наступного дня вони прокинулися від яскравого сонечка, яке заглянуло в їхнє віконце, та від гомону на подвір’ї. Іван швидко одягнувся і тільки-но відчинив двері, як під ноги завалила ціла грудка пухкого снігу. Він побачив декілька чоловіків, які завзято відгрібали яскраво-білі замети.

Привітавшись, Іван попрохав грабарку для прибирання снігу і заходився відкидати його від порога їхнього пристановища. Коли роботу було закінчено, він, збуджений та червонощокий, зайшов до господи, де Марія саме наводила лад. Жартуючи, притулив холодні долоні до її теплих щічок, і вона, заверещавши, стукнула його віником, який тримала в руках.

— Оце так подяка? Я задля неї гору снігу прибрав, а вона — віником по спині! — жартома пожалівся Іван і зняв кожуха.

Після сніданку вони почули тупіт чобіт, з яких струшували сніг, і у двері стали настирливо гупати. Відкривши засув, Іван побачив сотника Гусака і запросив його в гостину. Марія заховалася за ширму, а коли почула сотників голос, вийшла та запросила його присісти на невеличкий дзиґлик поряд із дверима.

— Збирайтеся, молодята... Підемо торгувати хату для вас. Є з чого вибирати! — підкручуючи вуса, задоволено прогудів Петро.

Марія якось ніяково посміхнулася, не знаючи, куди покласти рушник, який чомусь тримала в руках, зате Іван багатозначно подивився на неї і ствердно кивнув головою у бік Петра — мовляв, цей чоловік хазяїн свого слова.

Петро вийшов з господи, а Марія, щасливо подивившись на Івана, стурбовано промовила:

— А грошей у нас вистачить, козаче?

Іван нічого їй на це не відповів. Допоміг натягнути кожушанку, і, обійнявшись та перехрестившись, вони вийшли на подвір’я.

У шинку їх знову шанобливо зустрів Захарія, а позаду нього стояла Рузя з двома чоловіками, які, привітавшись, доброзичливо посміхалися. Петро запросив усіх до столу, який був найбільшим і стояв поряд із шинкаревим довгим столом, заставленим кухонним начинням. Шинкар відразу ж зайняв своє місце, а Рузя очікувально стояла поряд, дивлячись на всю компанію. Петро хмикнув і помахом руки покликав шинкарку, замовив усім меду з в’яленими в’юнами, і вона миттєво зникла за ширмою.

Петро перевів погляд на немолодого вже чоловіка і, спитавши його ім’я, повів далі:

— Розкажи оцим молодим, що за житло в тебе є на продаж...

Чоловік змалював словесно свою хату і замовк, запитливо поглядаючи на Петра, а той помахом голови попросив розповісти про житло і того, хто сидів поряд. Цього чоловіка звали Порфирієм. Його хатина стоїть побіля річки Тясмин, на підвищеному правому березі, складена зі зрубів, але ж поділена на дві половини: стайню та світлицю з піччю. Коли Порфирій назвав ціну, Іван кивнув головою, що, мовляв, згоден на цю хатину, а Петро піднявся і промовив до всіх:

— Ідемо глянути, а тоді й торги завершимо!..

Посідали на сани: Петро з Іваном та Марією, а Порфирій — окремо, і коні повезли їх під гору, на оглядини майбутньої оселі.

Хата виглядала запустілою, і жодного сліду на снігу до неї не було видно. Залишили сани з кіньми та пішли за господарем, який, крокуючи попереду, протоптував стежку для нових господарів. Відчинив двері ключкою, і всі зайшли спочатку в світлицю, яку Іван з Марією оглянули і, перезирнувшись, кивнули головами. Стайня нічим не виділялася. Пахло перетрухлими кізяками та прілим сіном, Іван швидко її обійшов, позаглядавши по кутках, і лишився задоволеним. Тут і пройшли торги, Іван зі щасливою Марією стали власниками оселі, а продавець отримав свої гроші — дев’ять дукатів.

У другій половині дня вони вже закінчили наводити лад по-своєму, і в печі загорівся вогонь, а надвечір приїхали до вже протопленої хатини і увійшли в неї господарями, тримаючи ікони поперед себе. Гнідко зі Срібком також сміливо зайшли до стайні, задоволено пофоркуючи та нахиляючи голови в отворі дверей.