Присмак волі - Володимир Кільченський

Під вечір вони вже були в Богуславі і, знайшовши гостинне дворище, дали змогу відпочити коням. Залишившись на самоті, довго не могли заснути: то згадували страшну ніч, то мріяли, як гарно житимуть далі з малим. Іван на радощах гладив живіт Марії та, лоскочучи її вусами, щось нашіптував майбутньому малюкові.

Через декілька днів важкої дороги, опісля полудня, вони вже побачили попереду Чигирин, побіля якого вирувало життя. Раз у раз їм зустрічалися вершники, які поспішали кудись у справах, але найчастіше траплялися двокінні санні упряжки, що легко переганяли на шляху їхній такий недоречний у зимову пору віз.

Заїхавши у Чигирин, зупинилися біля шинку, який стояв на роздоріжжі декількох вулиць. Хто б куди не їхав, натрапляв на це зручне місце, де можна було поїсти та переночувати. Тут завжди раділи подорожнім. Не встиг Іван і коня зупинити, як до них підбіг парубійко і, шанобливо привітавшись, потягнув Срібка за вуздечки до дворища.

— Пан зупиниться до ранку? Добре, якби до ранку... На шляхах уночі лячно... Гаспиди бродять, оббирають добропорядних людей, — швидко говорив дворовий.

Іван погодився залишитися на ніч, і через деякий час коні були влаштовані, а вони з Марією пішли за дворовим.

Зайшли в тіснуватий покій, де вже знаходилося декілька подорожан, і привіталися. Скинувши одяг, Іван влаштував Марію, а сам через дворище попрямував до шинку замовити гарячої їжі.

Там було, як то кажуть, ніде яблуку впасти: за столами сидів та стояв різноманітний люд, були і посполиті, і козаки, вистачало й голодранців, але різноголосся неслося мирне та піднесене. Іван зняв кучму і кивком голови привітався до присутніх. Худий, немов засушена риба, шинкар відповів на привітання і, вловивши суть справи, швидко покликав до себе низеньку, товсту, немов діжка, жіночку і кивнув у бік Івана. Вона щось прошамкотіла товстими губами — мовляв, треба зачекати, і зникла за ширмою.

Іван із цікавістю роззирався у напівтемному приміщенні шинку на його бувальців, а потім замовив у шинкаря чвертку горілки. Випивши її одним махом, Іван почув у себе за спиною знайомий розкотистий голос:

— Упізнаю козака... Після перших двох чарок не закушує. Чи, може, грошей немає?

Іван повернувся на звертання і ледь не вдавився від несподіванки: перед ним стояв Петро Гусак та весело посміхався. Вони радісно стиснули один одного в обіймах, і Петро із занепокоєнням у голосі запитав:

— Іване, я гадав, що ти вже на Самарщині, та, бачу, й досі по шинках ночуєш...

І тоді Іван розповів про тяжкий шлях та про всі пригоди.

Петро уважно вислухав його і, погоджуючись із усіма словами, заспокійливо промовив:

— Допоможу тобі, Іване... Я вже при Богданові. Завтра отримаєш сани, а по весні чекаю біля себе. Такі козаки ось як потрібні, — він провів правицею по шиї.

Не забарилася і шинкарка з їжею. Петро, ще раз обнявши Івана, пішов до столу, де сиділи поважні посполиті пани.

За вечерею Іван розповів Марії про зустріч зі своїм колишнім сотником, і вони з надією на завтрашній день полягали відпочивати разом з іншими подорожанами, які спали покотом.

Уранці Івана розбудив дворовий і шанобливо запропонував іти до шинку скуштувати вранішнього варива. Вони з Марією вийшли на дворище, повмивалися снігом і через деякий час були вже в шинку. Після сніданку до них підсів той самий худющий шинкар і, натякнувши, що він поважає козацьке лицарство, звернувся до Івана:

— Маємо доручення від пана Гусака... Забираємо вашого воза, а за малу платню вам дістануться добротні сани та ще й кожушанка для пані Марії, щоб не мерзла в дорозі.

Іван подивився на шинкаря-добродія, якого звали Захарієм,і запитав:

— А де сам пан Гусак? Нам потрібно його бачити.

— Пан зі старшинами зустрічають гетьмана Хмельницького, який приїздить із Суботова, а тут, у Чигирині, зустрічатиме посланців держав, — гордовито відповів шинкар.

— Я згоден оглянути сани, — промовив Іван і піднявся з-за столу.

Вийшли на подвір’я, і Захарій повів його у закуток, де стояли невеличкі старі сани.

— Ось вони... Можете сьогодні і в дорогу. Вони майже щойно зроблені! — радісно повідомив шинкар і, погукавши до себе дворового парубка, наказав: — Скоріше перетягуй пожитки пана Івана з воза. Люди поспішають, у них шлях неблизький!

Іван з Марією розгублено дивились то на сани, то на шинкаря, який жваво давав розпорядження. Козак став обдивлятися сани і побачив, що вони геть непридатні для поїздки: полози у тріщинах, а бокові риштаки от-от відваляться...

— Добродію Захаріє, ми на цих санях і до Крюкова не доберемось, — заявив Іван, а Марія додала:

— Наші пожитки тут і не розмістяться... Що ж, викидати їх?

Захарій сплюнув убік і невдоволено поспішив до дверей шинку, а Марія з Іваном пішли поглянути на своїх коней та порадитися, як бути далі. Вирішили дочекатися сотника Петра. Після позавчорашньої ночі у степу, коли ледве вижили, їм не хотілося знову потрапити в якусь халепу.

Іван пішов до шинкаря, а той саме про щось гаряче сперечався зі своєю Рузею. Іван заплатив їм ще за одну ніч. Рахуючи гроші, Рузя стала вибачатися за того бездарного Захарія, який не розуміється у санях, а в людях зовсім не тямить.

— Живіть у нас, скільки захочете... Перечекайте до тепла.