Викрадачі - Елізабет Костова
— Це лист, — сказав він. — Отак — лежить тут, ніхто й не знає.
Я кивнув, і він почав читати, інколи зупиняючись, тому що підшукував переклад для мене, а інколи тому, що голос його починав тремтіти.
Вересень 1879
Чудовий мій!
Пишу тобі з відчуттям, що нас розділяє величезна відстань, пишу з невимовним стражданням. Боюся, що розлучена з тобою назавжди, й це мене вбиває. Пишу похапцем у своїй студії, до якої ти більше не повинен приходити. Замість того приходь додому. Не знаю, з чого й почати. Після того як ти сьогодні вдень пішов звідси, я продовжувала працювати над фігурою; це було зовсім не легко, й я затрималася довше, ніж сподівалася. Приблизно о п’ятій годині, коли світло почало згасати, хтось постукав у двері. Я подумала була, що це Еме прийшла повернути мою хустину. Натомість то був відомий тобі Жільбер Тома. Він уклонився й зачинив двері. Я здивувалася, але вирішила, що він чув про студію, яку надав мені Ів.
Він сказав, що спершу зупинився біля будинку, а потім довідався, що я поряд, усього в кількох кроках. Поводився чемно: сказав, що хоче недовго поговорити про мої успіхи, що його галерея, як мені відомо, процвітає й потребує для ще більшого розквіту лише нових живописців, що він давно вже захоплюється моїм талантом і т. ін. Знову кланявся, притискаючи до грудей циліндр. Потім зробив кілька кроків уперед і розглядав нашу картину; спитав, чи я сама написала її, без сторонньої допомоги — тут він зробив жест вибачення, натякаючи на мій стан, хоча я все ще була в робочій блузі. Я не бажала пояснювати, що незабаром закінчу картину й сидітиму надалі вдома. Не було в мене бажання бентежити ані його, ані себе, розповідати йому, що ти мені допомагаєш, тож я нічого йому й не відповіла. Він пильно придивився до картини й сказав, що вона надзвичайна, що я розквітла під опікою свого наставника. Я почала відчувати себе незручно, хоча він не міг знати, що ми працюємо разом. Він спитав, за яку ціну я згодна буду продати полотно, а я відповіла, що не збираюсь продавати, доки її не оцінить Салон, ба навіть тоді, можливо, забажаю залишити її в себе. Люб’язно посміхаючись, він запитав тоді, яку ціну я згодна призначити за свою репутацію й репутацію своєї дитини.
Я зробила вигляд, немовби чищу свій пензель, щоб мати хвилину на роздум, потім спокійно, як могла, запитала, що саме він має на увазі. Він відповів, що я, напевно, збираюся знову подати картину до Салону під іменем Марі Рів’єр — для нього це не секрет, тому що він щодня розглядає картини різних художників. Утім, ні та Марі, ні я сама не можемо цінувати свою репутацію менше, ніж картину. Зрозуміло, сам він має широкі погляди щодо жінок, які займаються живописом. Наприклад, він наприкінці травня подорожував до Етрети й бачив жінку, що писала картини на пленері, писала узбережжя й скелі під наглядом старшого за віком родича, і в нього, Жільбера, є записка, яку та жінка, можливо, загубила. Він витяг листа з кишені, простяг, щоб я могла прочитати й тут же прибрав назад, коли я потяглася до листа. Я одразу побачила, що це лист, якого ти написав мені того ранку, зі зламаною печаткою. Доти я його не бачила, але почерк був твій, адресований лист мені, твої слова про нас, про нашу ніч — Жільбер поклав його назад до кишені.
Далі він сказав, що це просто дивовижно, як рішуче жінки починають займати місце серед живописців, і моя картина може змагатися з будь-якою серед тих, що йому доводилося бачити. Але жінка здатна переглянути свої погляди щодо живопису, коли стає матір’ю, а тим більше коли їй загрожує скандал. Гроші не можуть бути гідною винагородою за цю надзвичайну картину, але якщо я доведу її до кінця, вклавши в неї весь свій хист, він зробить їй честь тим, що поставить у кутку своє власне ім’я. Насправді то для нього буде честь, тому що картина вже зараз дивовижна — чудове поєднання старого й нового стилів, класичного живопису й натуралістичного; особливо довершена дівчина, молода й так майстерно написана, що не може не привабити глядача. Він буде щасливий робити так само з кожною наступною роботою, розуміючи, що я буду в такий спосіб позбавлена будь-яких неприємностей. Він іще багато розмовляв таким тоном, неначе висловлював думку щодо вбрання студії або цікавих кольорів, які я використовую.
Я не здатна була ані дивитися на нього, ані розмовляти з ним. Якби там був ти, то, напевно, вбив би його — або він тебе. Краще б він дійсно помер, але він живий, і я не сумніваюся, що говорив цей Тома цілком серйозно. Грішми його рішення не зміниш. Навіть якщо я передам картину йому, коли завершу, він не залишить нас у спокої. Ти повинен поїхати звідси, мій любий. Це жахливо, понад усе тому, що наша дружба, яка сповнює моє життя радістю, дружба, завдяки якій мій пензель зробився таким умілим і навчився багато нового — ця дружба тепер така чиста. Скажи мені, що робити, знай, що моє серце буде разом з тобою, куди б ти не вирушив, але змилосердься над Івом, будь ласка, мій коханий, ні про що більше я не прошу. Наді мною й тобою ніхто не змилосердиться. Приходь до нас іще одного разу, принеси всі мої листи, й я вирішу, що з ними далі робити. І я ніколи не писатиму картин для цієї потвори після того, як закінчу нинішню. Можливо, ще одну — щоб затаврувати його безчестям.
Б.
Анрі підняв очі на мене.
— Боже правий, — сказав я. — Потрібно про це розповісти. Чим саме вони володіють. І ці малюнки!
— Не потрібно, — відказав Анрі. Він намагався покласти все назад у конверт, потім жестом попросив допомогти йому. Я так і зробив, але повільно, з нехіттю. Він похитав головою. — Якщо вони хоча б щось знають, немає потреби їм знати більше. Їм же краще не знати надто багато. А якщо вони зовсім нічого не знають, тоді взагалі чудово.
— Але ж ніхто не усвідомлює… — я не
