Викрадачі - Елізабет Костова
— Спасибі вам, — сказав він одного разу.
Біля Лувесьєна ми звернули з головного шляху й повільно проїхали крізь містечко, щоб Анрі мав змогу показати мені, де жили й працювали видатні художники.
— Під час прусської навали це місто було майже знищене. У Піссарро тут був свій дім. Йому разом із сім’єю довелося тікати, а прусські солдати, які оселилися в будинку, використовували його полотна замість підстилок. Місцеві різники користувалися ними як фартухами. Піссарро втратив більше сотні полотен, результат праці багатьох років. — Анрі відкашлявся. — Salauds.[156]
За Лувесьєном дорога пішла під гору. Ми проїхали повз ворота невеликого маєтку, на мить побачили сіре каміння й великі дерева. Наступним населеним пунктом був Ґрем’єр, такий маленький, що я ледве не пропустив поворот з дороги. Знак я побачив, коли ми в’їжджали вже на невеликий майдан — просто замощений майданчик перед церквою. Церква була стара, мабуть, ще з норманських часів, присадкувата, з важкими вежами, а на вивітреному фасаді — зображення химер. Я зупинив машину неподалік, під поглядами двох літніх жінок, слушно взутих у гумові чоботи, із сумками для покупок. Витяг з машини крісло, а потім і самого Анрі.
Квапитися було ні до чого, бо ми й самі не знали точної мети свого приїзду. Здається, Анрі насолоджувався кавою, яку ми без поспіху попивали в місцевій кав’ярні — його крісло я підвіз до столика на вулиці, а ковдрою накрив йому ноги. Ранок був прохолодний, але на сонці вже вчувалася весна; вздовж вулиці, яка йшла направо, біло-рожевими баштами розквітали каштани. Потім я повіз крісло — напевно, батькові таке незабаром теж знадобиться, — першим провулком, огородженим стінами будинків: зараз побачимо, чи саме цей нам потрібний. Об’їхав пошкоджений брук. Схоже, що мій батько доживе до народження онука.
Анрі наполіг на тому, щоб узяти із собою альбом репродукцій Сіслея, й після декількох спроб ми вирішили, що один з провулків збігається із зображеним на картині. Над стіною нависали кедри й явори, а в кінці провулка стояв будинок — той самий, до якого прямувала на картині Беатриса (якщо то була дійсно вона). У будиночку були блакитні віконниці, біля вхідних дверей горщечки з геранню. Будиночок був дбайливо відремонтований — власники, можливо, жили в Парижі. Даремно я дзвонив у двері, поки Анрі очікував у своєму кріслі на доріжці.
— Нікого немає, — зробив я висновок.
— Нікого немає, — мов луна, відізвався він.
Ми зайшли до найближчої крамниці й запитали господаря, де знайти родину на прізвище Ренар. Він знизав плечима, чемно посміхнувшись, і повернувся до розвішування сосисок. Тоді ми зайшли до церкви, відшукавши боковий вхід, де не було сходів. Усередині було холодно, темно, мов у печері. Анрі затремтів від холоду й попросив завезти його у боковий неф, де посидів деякий час з опущеною головою — напевно, згадував своїх близьких. Потім ми попрямували до мерії — подивитися, чи не залишилося будь-яких записів про Еме Ренар або інших членів родини. Дама в приймальні виявила готовність допомогти нам. Ясно, що протягом усього ранку сюди ніхто не завітав, вона стомилася весь час друкувати, тож разом з іншим чиновником, який вийшов з кабінету, (я так і не зрозумів, хто він був, але в такому маленькому містечку, напевно, сам мер) вони заходилися переглядати документи на наше прохання. У них були папки, присвячені історії села, а також книги записів про народження й смерті — колись то були церковні книги, але тепер вони зберігалися тут, у вогнетривкому металевому ящику. Жодної згадки про Ренарів. Можливо, вони не були власниками будинку, а лише наймали його?
Ми подякували їм і пішли з мерії. Біля виходу Анрі подав мені знак зупинитися й узяв мене за руку.
— Це не страшно, — сказав він лагідно. — Розумієте, багато чого завжди залишається нез’ясованим. І не так уже це погано.
— Учора ви це говорили, і я цілком згоден з вами, — відповів я й обережно потис його руку — вона нагадувала зібрані докупи теплі палички. Він казав правду, тому що моє серце вже прагло чогось зовсім іншого. Анрі погладив мене по руці.
Мені знадобилась секунда, щоб скерувати крісло до дверей, а коли підвів очі, одразу побачив малюнок. Він висів у рамочці на старій штукатурці стіни біля самих дверей — рішучий малюнок олівцем на папері: лебідь, але не жертва, яку я бачив на картині Беатриси напередодні — цей плив до берега, до землі, а не відчайдушно намагався злетіти в небо. Нижче лежала людська постать: вишукана нога, якась деталь одягу. Я дбайливо закріпив гальмо крісла Анрі й підійшов ближче до малюнка. Лебідь, дівоча литка, красива ступня, а в куточку — ініціали, написані квапливо, але розбірливо, ті самі, що я їх бачив на тлі квітів і трави біля ноги викрадача, взутого у важкі чоботи. Знайомий підпис, що нагадував скоріше китайський ієрогліф, ніж латинські літери — фірмовий знак Беатриси. Вона поставила ці позначки певну кількість разів, дуже невелику, а після того припинила малювати назавжди. Двері кабінету за нашою спиною були зачинені, і я потихеньку зняв рамку зі стіни й поклав її на коліна Анрі, тримаючи так, щоб він випадково не впустив на підлогу. Він приладив окуляри, пильно придивився.
— Ах, mon Dieu![157] — вигукнув він.
— Ану, пішли назад! — Ми ще раз подивились на свою знахідку, й я акуратно повісив її тремтячими пальцями на стіну. — Вони повинні щось знати про цей малюнок, а як не вони, то хтось інший.
Ми повернулися до приймальні, й Анрі французькою мовою попросив розповісти про малюнок при вході. Молодий мер (чи хто він там був) знову охоче допоміг нам. У шухляді столу є ще декілька схожих малюнків — коли їх знайшли, він іще тут не працював, а знайшли їх в одному будинку, який ремонтували. Попереднику мера сподобався саме цей малюнок, і він повісив його в рамці над дверима. Ми попросили показати нам решту; мер швидко розшукав конверт і передав нам. Йому потрібно було чекати в кабінеті на важливий телефонний дзвінок, але ми можемо дивитися на малюнки тут, під наглядом секретарки.
Я відкрив конверт і передавав
