Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10 - Джек Лондон

Поголившися, Дік глянув на душ, мить повагався, тоді вперто стиснув губи. На якого дідька, подумав він, тільки час марнувати. Однак перевзувся — у важкі, високі шнуровані черевики, зручніші для полювання.

Він уже знову сидів за письмовим столом і переглядав нотатки, наготовані для ранкової роботи, коли ввійшла Пола. Вона не гукнула свого звичайного «Доброго ранку, веселий молодче!», а підійшла зовсім близько й аж тоді тихо сказала:

— Саджаєш жолуді… Невгамовний, невтомний Червона Хмаро!

Під очима в неї були темпі підкови. Дік устав, одначе не простяг до неї рук, і вона теж не потяглася до нього.

— «Біла ніч»? — спитав він, підсунувши їй стільця.

— «Біла ніч», — зморено відповіла вона. — Ані на хвилинку не заснула, хоч як намагалась.

Обом не хотілося говорити й дивитись одному на одного, але й не сила було відвести очі.

— У тебе… теж не дуже гарний вигляд, — промовила Пола.

— Так, я знаю… — він кивнув головою. — Я бачив, коли голився. Ніяк не сходить цей вираз.

— Із тобою вчора ввечері щось сталося, — закинула вона обережно, і Дік прочитав у її очах таке саме співчуття, як напередодні в очах Ой-Ой. — Усі звернули увагу на твоє обличчя. В чому річ?

Дік здвигнув плечима.

— Та це на мене находить останнім часом, — відповів він ухильно, пригадавши, що вперше побачив тінь того виразу на своєму портреті, на мольберті в Поли. — А ти теж помітила? — спитав він, ніби між іншим.

Пола кивнула головою — і враз їй, видно, свінула нова думка. Дік прочитав ту думку на Полиному обличчі, перше ніж вона її висловила.

— Діку, а ти часом не закохався?

Це ж був би порятунок. Зразу б усе розплуталося. Надія бриніла у неї в голосі, світилась на обличчі.

Дік осміхнувся, повільно похитав головою й увіч побачив Полине розчарування.

— Ні, ні, брешу, — сказав він. — Я таки закохався.

— По-справжньому?

Пола знов видимо зраділа, коли він відповів:

— По-справжньому.

Та вона не сподівалась того, що сталося далі. Дік раптом присунувся зі стільцем до неї, аж торкнувшись колінами до її колін, тоді нахилився й лагідно, але твердо взяв її за руки.

— Не бійся, пташечко, — заспокоїв він її.— Я тебе не цілуватиму. Я давно вже тебе не цілував. Я тільки хочу розповісти тобі, як я закохався. Та спершу я тобі скажу, як я пишаюся собою. Я пишаюся, що зумів так закохатись. У моїх літах закохатись, мов юнак! Це неймовірно і прекрасно. І як закохатись! Так дивовижно, мабуть, ще ніхто, ніде, ніколи не кохав. Я спростовую собою всі книжки, перевертаю всі біологічні теорії. Я одноженець. Я кохаю одну жінку, єдину для мене жінку. Проживши з нею дванадцять років, я кохаю її шалено, ніжно й шалено!

Її руки мимоволі сіпнулись, і він відчув у тому русі розчарування, але тільки міцніше стиснув їх.

— Я знаю всі її вади, і з усіма тими вадами й з усіма чеснотами люблю її так шалено, як любив спочатку, в ту повну шалу хвилину, коли я вперше держав її в обіймах.

Полині руки знов непокірно ворухнулись, вона вже несвідомо тягла їх назад, виривала з його рук. А в її погляді мерехтів страх. Знавши її цнотливу натуру, він здогадався, що вона боїться палкіших виявів його почуття, так недавно цілувавши в уста іншого чоловіка.

— Тільки не бійся, моя соромлива, моя люба, моя прекрасна, моя горда пташко. От бач, я пускаю твої руки. Знай, що я тебе люблю безмежно щиро й весь час шаную тебе як самого себе, ні, дужче ніж себе.

Він посунув стільця назад, відхилився на бильце і зразу побачив, як оживає довіра в її очах.

— Я відкрию тобі все, що в мене на серці,— казав він далі,— й хочу, щоб і ти відкрила своє серце мені.

— Це ти наново мене покохав, чи як? — спитала Пола. — Рецидив давнього кохання?

— І так і ні.

— Я гадала, що давно вже стала для тебе просто звичкою, — сказала вона.

— А я любив тебе весь час.

— Але не шалено.

— Ні, не шалено, — визнав він. — Зате постійно. Я був такий певний за тебе й за себе! Я вважав, що наше подружжя річ непохитна, встановлена назавжди. У цьому я винен, каюсь. Та ледве-но воно похитнулось, уся моя любов до тебе спалахнула, як пожежа. Проте вона горіла в мені весь час, тільки рівним, спокійним полум’ям.

— А як же я? — спитала вона.

— От до цього я й веду. Я знаю, що тебе тривожить тепер і що тривожило допіру. Ти від природи така чесна, така вірна, що тебе жахає сама думка про те, щоб ділити себе між двома чоловіками. Я ж читаю в твоїй душі. Ти вже так давно не дозволяєш мені ніяких подружніх пестощів… І сам я відтоді не шукаю їх.

— То ти знав усе з самого початку? — швидко спитала вона.

Дік кивнув головою. Потім додав повільно, ніби зважуючи думку:

— Можливо, я відчув, що це насувається, навіть раніш за тебе. Алє нащо нам тепер докопуватись…

— Ти бачив?.. — насилу вимовила вона, пойнята соромом від думки, що її чоловік був свідком їхніх з Івеном обіймів.

— Нащо нам принижувати себе такими подробицями, Поло! І взагалі нічого негарного в тому немає. Та й бачити мені не треба було. Я ж сам пам’ятаю, як колись цілувався нишком у хвилинку темряви перед відвертим «добраніч». Коли видно всі ознаки достиглого почуття — ті любовні відтінки й нотки, що їх годі приховати, несвідома ласкавість у побіжних поглядах, і мимовільна ніжність у голосі, й млосна дзвінкість у співі,— чи треба ще бачити поцілунки на добраніч? Вони тоді неминучі. І знай, рідна моя, хоч би там що було у вас, я тебе не винувачу.

— Та його… небагато й було, — промимрила вона.

— А я б дуже здивувався, якби ні. Я ж тебе знаю. Я й так здивувався. Після дванадцяти років, прожитих з тобою, це все таке несподіване…

— Діку, — перебила його Пола, нахилившись уперед і допитливо дивлячись на нього. Тоді хвильку помовчала, добираючи слів до своєї думки, і рішуче повела далі.— Признайся, а чи не було в тебе за ці дванадцять років чогось більшого?

— Я ж сказав, що не винувачу тебе, — відмовив він ухильно.

— Ти не відповів на моє запитання, — не відступала вона. — Я питаю не про легенький флірт, невинне залицяння. Я маю на увазі справжню подружню невірність. Скажи, було в тебе таке?

— Колись давно було, — признався він. — Небагато