Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Portaferiti![105]— гукнув я, приставивши до рота долоні.— Portaferiti!
Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися ца ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч цього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ, сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важкй на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався.
— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси.
Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги.
— Десь тут іще троє,— сказав я. — А четвертого вбило.
— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте?
— А де Гордіні й Гавуцці?
— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило?
— В ногу. А що з Гордіні?
— Та пусте. То була велика міна.
— А Пассіні мертвий.
— Еге ж, мертвий.
Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене.
— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Хапайтесь мені за шию.
— Щоб ви мене знов упустили?
— То з переляку.
— Вас не поранило?
— Трохи зачепило обох.
— Гордіні зможе сісти за кермо?
— Навряд.
Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз.
— Сучі діти, — лайнувсь я.
— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Більше не впустимо.
На землі перед входом до пункту нас таких лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньєра відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін.
Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною.
— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою.
— В ноги.
— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету?
— Дякую.
— Кажуть, ви втратили двох водіїв.
— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений.
— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини?
— Я й сам думав попросити вас про це.
— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так?
— Так.
— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець.
— Так.
— А я англієць.
— Та невже?
— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.
— Добре, що ви візьмете наші машини, — сказав я.
— Ми будемо з ними дуже обережні.— Він випростався. — Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав. — І він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися. — І раптом повернув на інше — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.
Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.
— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.
— А як ви себе почуваєте, Франко?
— Добре. — Він сів на землю поруч мене.
Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.
— Оце він, американський лейтенант, —
