Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Зроби поступку, – заходилися вони його вмовляти, – сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію отримаєш, не сумнівайся, хлопець, видно, не з боягузів, як і всі у руських корогвах. Угамуйся, поки добром просять.
Харламп іще покип’ятився був, та врешті-решт, уторопавши, що або товаришів своїх розсердить, або в нерівний із драгунами бій утягне, звернувся до Володийовського і сказав:
– Дай слово, що відповіси на виклик.
– Я сам тебе викличу, хоча б тому, що двічі одне й те ж повторювати просиш. Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні середа в нас, виходить, у суботу, о другій. Вибирай місце.
– Тут, у Бабицях, народу тьма, – сказав Харламп, – як би не виявились якісь impedimenta.[169] Давай ліпше в Липкові: там спокійніше й мені з руки – ми в Бабицях стоїмо на квартирах.
– А ви такою ж великою компанією прибудете, як сьогодні? – передбачливо поцікавився Заглоба.
– Ні, навіщо! – відповів Харламп. – Я тільки з родичами своїми, Селицькими, приїду. Та й ви теж, spero, з’явитеся без драгунів.
– Це, може, у вас на поєдинок з’являються з озброєною охороною, – сказав пан Міхал, – у нас тепер так не заведено.
– Значить, через три дні, в суботу, в Липкові? – повторив Харламп. – Зустрічаємося біля корчми, а тепер – з Богом!
– З Богом! – відповіли Заглоба й Володийовський.
Противники роз’їхалися мирно. Пан Міхал у захваті був од очікуваної забави й пообіцяв собі, що відріже литвину вуса та презентує їх Підбийп’ятці. Решту шляху невеличкий лицар проробив у щонайліпшому настрої. В Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди пополювати, але тільки здалеку подивився на майбутнього монарха, оскільки поспішав назад. За два дні впорався з усіма справами, оглянув коней, розрахувався із Тшасковським, повернувся до Варшави й точно в строк, навіть на годину раніше, з’явився до Липкова, супроводжуваний Заглобою та Кушелем, якого було запрошено другим секундантом.
Під’їхавши до корчми, котру тримав єврей, вони зайшли всередину промочити горло й за чаркою меду завели з господарем бесіду.
– А що, пархатий, удома тутешній пан? – запитав Заглоба.
– Пан у місті.
– А багато у вас у Липкові стоїть шляхти?
– У нас порожньо. Один тільки пан у мене зупинився, сидить зараз у комірчині – багатий пан із кіньми та челяддю.
– А чому ж він не заїхав у фільварок?
– Видно, не знайомий із нашим паном. Та й фільварок уже з місяць як на замку.
– Може, це Харламп? – припустив Заглоба.
– Ні, – відповів Володийовський.
– Ой, пане Міхал, а мені здається, що він.
– З якого побиту!
– Піду подивлюся, хто такий. А давно в тебе пан цей?
– Сьогодні приїхав, не минуло й двох годин.
– А звідкіля, не знаєш?
– Не знаю, здалеку, мабуть, – коней зовсім загнав. Люди говорили, з-за Вісли.
– Чому ж він саме тут, у Липкові, зупинився?
– Хто його знає?
– Піду гляну, – повторив Заглоба, – раптом хто знайомий.
І, підійшовши до зачинених дверей у комірчину, постукав у них руків’ям шаблі й запитав:
– Можна ввійти, шановний пане?
– А хто там? – обізвався зсередини голос.
– Свої, – відповів Заглоба, відхиляючи двері. – Прошу вибачення, може, я не вчасно? – додав він і просунув голову в щілину.
І раптом позадкував і зачинив двері, немовби смерть угледів. На обличчі його відбилися водночас жах і безмежне здивування; роззявивши рота, він утупився в друзів божевільним поглядом.
– Що з вами? – запитав Володийовський.
– Тихше! Заради Христа, тихше! – промовив Заглоба. – Там… Богун!
Обидва офіцери підхопилися мов ужалені.
– Ви що, голубе, з глузду з’їхали? Отямтеся: хто там?
– Богун! Богун!
– Не може бути!
– Щоб мені з цього місця не зійти! Клянуся Богом і всіма святими.
– Чого ж ви наполохалися? – сказав Володийовський. – Коли так, значить, Господь його нам доручив. Заспокойтеся, пане. Ви впевнені, що це він?
– Як у тому, що з вами говорю. Своїми очима бачив: переодягався він.
– А він вас бачив?
– Не знаю, нібито ні.
У Володийовського блиснули очі, як жарини.
– Гей, ти! – покликав корчмаря він тихо, махнувши рукою. – Йди сюди! Ще звідти вихід є?
– Нема, тільки один, через цю кімнату.
– Кушелю! До вікна! – пошепки наказав Володийовський. – Тепер йому від нас не втекти.
Кушель, ні слова не кажучи, кинувся геть із кімнати.
– Заспокойтеся, мосьпане, – сказав Володийовський. – Не за вами прийшла костомаха, по його душу. Що він вам зробити може? Нічогісінько.
– Та це я від здивування ніяк не оговтаюсь! – відповів Заглоба, а подумки зробив висновок: «І справді, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»
І, набундючившись грізно, вхопився за шаблю.
– Ну, пане Міхал, тепер йому нікуди не дітись!
– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?
– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.
– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!
– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.
– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!
Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.
Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.
Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.
Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.
– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?
– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?
– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.
– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.
Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.
– Чого вам? – коротко запитав він.
– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?
– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.
– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.
– Невже пожалкували про це?
– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія
