Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Пане Міхал…

– Що?

– Заради Бога, брате, ви вже постарайтесь! У ваших однині руках доля Скшетуського, воля князівни, ваше життя, та й моє теж. Борони Боже вас од біди, та я з розбійником цим не впораюся.

– Навіщо ж ви його викликали?

– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.

– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.

– Бог на поміч. Не падайте духом!

– Іще б чого!

У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.

– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.

– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.

– І мені так здається, – додав Володийовський.

– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.

– Почнемо, почнемо!

Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».

Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.

– Холодно, – сказав він, – але зігріємося, слід гадати.

Богун наслідував його приклад, і обидва, знявши верхній одяг, лишилися тільки в сорочках та шароварах, потому кожний засукав на правій руці рукав.

Але такий жалюгідний вигляд мав невеличкий лицар біля високого на зріст і міцного отамана! Пана Міхала майже не було видно. Ніби молодий півник із сильним степовим яструбом замислив єдиноборство! Секунданти з тривогою поглядали на широкі груди козака, на тугі й могутні мускули, що відкрилися, коли він засукував рукав. Ніздрі Богуна роздувалися, мовби він заздалегідь відчував кров, лоб зібрався зморшками, так що, здавалося, чорна грива росте від самих брів, і шабля в руці смикалась. Утупивши в противника хижі свої очі, він чекав сигналу до поєдинку.

А Володийовський іще раз оглянув на світло клинок своєї шаблі, поворушив жовтими вусиками і став у позицію.

– Ох, і різанина буде! – прошепотів Харламп Селицькому на вухо.

І тут пролунав Заглобин голос, що ледь здригнувся:

– В ім’я Боже, починайте!

Розділ XII

Свиснули шаблі, і вістря дзенькнуло об вістря. Поле бою в одну мить розширилося: Богун наступав так нестримно, що Володийовський одскочив на декілька кроків і секундантам теж довелося, позадкувавши, розступитися. Шабля Богуна миготіла в повітрі зі швидкістю блискавки – злякані погляди присутніх не встигали за нею стежити, їм здавалося, навкруг пана Міхала зімкнулося кільце блискаючих зиґзаґів, погрожуючи його спопелити, і тільки Господь міг вирвати невеличкого лицаря з цього вогненного кола. Відлуння ударів злились у протяжний свист, повітря, завихрюючись, хльоскало по лицях. Лють отамана з кожною секундою зростала; в нестямі кинувся він на противника мов ураган – Володийовський тільки відступав і захищався. Права рука його, виставлена вперед, була майже нерухомою, лише кисть без утоми описувала малі, але швидкі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; клинкові підставляючи клинок, утупивши очі в очі отамана, Володийовський в ореолі блискавок, які зміїлися навкруг нього, здавався спокійним, тільки на щоках його проступали червоні плями.

Заглоба, зажмурившись, прислухався: удар, іще удар, свист, скрегіт.

«Іще захищається!» – подумав він.

– Іще захищається! – шепотіли Селицькі та Харламп.

– Зараз його до піску припре, – тихо додав Кушель.

Заглоба трохи розплющив очі й глянув.

Володийовський майже торкався піщаного пасма спиною, але, видно, не був поки ще поранений, тільки рум’янець на лиці зробився яскравішим і лоб усипали краплі поту.

Серце Заглоби забилося надією.

«А пан Міхал у нас великий мастак, – подумав він, – та й цей коли-небудь утомиться».

І дійсно, лице Богуна вкрила блідість, піт оросив і його чоло, та опір тільки розпалював шаленство отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося звіряче рикання.

Володийовський погляду з нього не спускав і продовжував захищатися.

Відчувши раптом за собою піщану стіну, він буцім наповнився новою силою. Спостерігачам за поєдинком здавалося – невеличкий лицар зараз упаде, а він тим часом нагнувся, зібгався в клубок, присів і, ніби камінь, усім тілом ударив у груди отамана.

– Атакує! – закричав Заглоба.

– Атакує! – повторили за ним інші.

Так воно й було насправді: тепер козак одступав, а Володийовський, спробувавши силу противника, напирав на нього так стрімко, що в секундантів дух перехопило: видно, почав розігріватися – маленькі очиці метали іскри, він то присідав, то підстрибував, змінюючи позицію як оком змигнути, кружляючи навколо козака і змушуючи його дзиґою вертітися на місці.

– Оце так майстер! – закричав Заглоба.

– Смерть тобі! – прохрипів раптом Богун.

– Смерть тобі! – луною відгукнувся Володийовський.

Зненацька козак прийомом, лише найвправнішим фехтувальникам відомим, перекинув шаблю із правої руки в ліву і зліва завдав удару такого нищівного, що противник його, як підкошений, гепнувся на землю.

– О Господи! – крикнув Заглоба.

Але пан Міхал упав навмисно, від чого Богунова шабля тільки свиснула в повітрі, невеличкий же лицар підхопився, ніби дикий кіт, і зі страшною силою розітнув шаблею незахищені груди козака.

Богун похитнувся, ступив уперед і, зробивши останнє зусилля, завдав останнього удару. Володийовський одбив його легко і ще двічі вдарив по схиленій голові – шабля вислизнула з ослаблих Богунових рук, він упав лицем у пісок, зачервонивши його кров’ю, що розтеклася широкою калюжею.

Єльяшенко, що був присутнім при поєдинку, кинувся до тіла свого отамана.

Секунданти деякий час не могли вимовити ні слова, пан Міхал теж мовчав, тільки важко дихав, обіпершись обома руками на шаблю.

Заглоба першим порушив мовчанку.

– Ідіть же сюди, дайте обніму вас, пане Міхал! – розчулено промовив він.

Всі обступили невеличкого героя.

– Ну, й мастак ви, пане, побий вас грім! – навперебій вигукували Селицькі.

– В тихому болоті, бачу, чорти водяться! – промовив Харламп. – Я готовий із вашою милістю битися, щоб не говорили: Харламп злякався, – і навіть якщо ви мене так само пошматуєте, все одно прийміть мої поздоровлення!

– Та киньте ви Бога ради,