Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

До княжого кортежу раз у раз підлітали кінні жовніри та слуги, запитуючи, хто їде, або вимагаючи поступитися дорогою тому чи іншому вельможі. Але почувши у відповідь: «Воєвода руський!» – поспішали повідомити про це своїм господарям, і ті відразу ж звільнювали дорогу, а хто був попереду, на узбіччя з’їжджали, проводжаючи очима княжий поїзд. На привалах довкола товпилися жовніри та шляхта, з цікавістю дивлячись на найбільшого войовника Речі Посполитої. Чимало сипалось і вітальних вигуків, на котрі князь відповідав люб’язно, позаяк, по-перше, за натурою своєю був до людей вельми прихильним, а по-друге, люб’язністю розраховував залучити більше прихильників для королевича Карла, в чому і досягав успіхів завдяки лише своєму вигляду.

Із не меншою цікавістю витріщалась юрба на княжі корогви, на «русинів», як їх називали. Воїни не були вже такими обірваними та виснаженими, як після костянтинівської битви: за розпорядженням князя в Замості всім було видано новий формений одяг, і все ж таки на них дивились як на заморське диво, бо в уяві жителів найближчих до столиці місцевостей русини з’явилися з іншого кінця світу. Яких тільки див не розповідали про таємничі степи та дрімучі ліси, де такі богатирі народжуються, не стомлюючись захоплюватись їхніми засмаглими обличчями, видубленими вітрами з Чорного моря, твердістю погляду та суворістю вигляду, запозиченого в диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів зверталося до Заглоби, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, поглядав довкола так зарозуміло й гордовито, так страшно водив очима, що в натовпі негайно зашепотіли: «Он, мабуть, із них найдоблесніший лицар!» Інші говорили: «Он через кого, видно, без ліку душ із тілами розлучилися. От змій лютий!» Коли такі слова долітали до вух Заглоби, він старався набрати вигляду ще більш грізного, щоби не показати, наскільки в душі задоволений.

Іноді він що-небудь говорив у відповідь, іноді відпускав дошкульне слівце, особливо на адресу воїнів із литовських найманих корогов, де товаришам у важкій кавалерії належало носити на плечі золоту нашивку, а в легкій – срібну. «Не все те золото, що блищить!» – кричав декому з них Заглоба, і не один лицар, засопівши, хапався за шаблю, скрегочучи зубами, одначе, зметикувавши, що насмішник служить у руського воєводи, зрештою, плюнувши, відмовлявся від наміру затіяти бійку.

Поблизу Варшави натовп зробився таким щільним, що вершники та екіпажі вже ледве повзли по дорозі. З’їзд обіцяв бути багатолюднішим, ніж завжди, позаяк навіть шляхта з віддалених – руських і литовських – окраїн, яка заради самих виборів не тарабанилася б у таку далеч, вирушила до Варшави заради власної безпеки. Вирішальний день був іще далеко – тільки-тільки починалися перші збори сейму, – одначе кожному хотілося потрапити до столиці за місяць, а то й за два до строку, щоб ліпше влаштуватися, комусь про себе нагадати, в когось пошукати заступництва, з’їсти й випити своє у знаті, зрештою, після сільських справ насолодитися столичним життям.

Князь із сумом дивився з вікна карети на юрби лицарів, шляхтичів і жовнірів, на багатство і пишність вбрання, розмірковуючи про те, які пропадають сили, скільки можна було б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, могутня, багата і багатолюдна, маючи славетних воїнів удосталь, при всьому тому слабка настільки, що не може впоратися з одним Хмельницьким та дикою татарвою? Чому? Силі Хмельницького простіше простого було б не меншу силу протиставити, коли б усе це воїнство, вся ця шляхта з її челяддю та багатством, незліченні ці полки та корогви загальній справі побажали служити так само ревно, як приватним своїм інтересам. «Не стає доблесті в Речі Посполитій, – думав князь, – причина могутнє тіло точить! Тане колишня відвага – солодке неробство, а не ратні труди злюбив войовник і шляхтич!» Князь почасти мав рацію, хоча про слабкості Речі Посполитої судив тільки як вождь і воїн, котрому всіх би хотілося повести на ворога, навчивши військовій справі. Доблесть не вичерпалася, що й доведено було, коли невдовзі у сто разів страшніші війни почали загрожувати Речі Посполитій. Батьківщині потрібне щось більше, а що – князь-воїн не уявляв собі в ту хвилину, зате добре розумів його недруг, коронний канцлер, більш досвідчений, аніж Ярема, політик.

Та ось у сизо-блакитній далині замаячили гостроверхі вежі Варшави, і розсіялися думи князя. Він зробив належні розпорядження, котрі черговий офіцер одразу передав Володийовському, начальнику ескорту. Виконуючи наказ, невеличкий лицар повернув геть од Анусиної карети, біля котрої гарцював усю дорогу, і поскакав до корогов, які значно відстали, щоби вирівняти стрій і до міста підійти в суворому порядку. Одначе не проїхав він і двох десятків кроків, як почув, що хтось квапливо його наздоганяє. Володийовський озирнувся: то був пан Харламп, ротмістр легкої кавалерії віленського воєводи і зітхач Анусин.

Пан Міхал притримав коня, зразу зметикувавши, що не уникнути сутички, а історії такого штибу він полюбляв усією душею. Харламп же, порівнявшись із ним, довго не відкривав рота, а тільки сопів і вусами ворушив грізно, видно, не знаючи, з чого почати. Нарешті він промовив:

– Моє шанування, пане драгун!

– Вітання вам, пане вістовий!

– Як ви, пане, вістовим називати мене смієте, мене, товариша і ротмістра? – заволав Харламп, скрегочучи зубами.

Володийовський заходився підкидати келепа, що його він тримав у руці, всю увагу, здавалося, зосередивши на тому, щоби після кожного оберту знову спіймати його за руків’я, і відповів ніби з небажанням:

– А я за нашивками службу не розрізняю.

– Ваша милість ображає все товариство, до якого сам належати не годен.

– Це ж іще чому? – з дурнуватим виглядом запитав Володийовський.

– Тому що в іноземному полку служите.

– Заспокойтеся, пане, – сказав невеличкий лицар, – хоч я і служу в драгунах, але до товариства належу, причому не в легкій кавалерії перебуваю, а у важкій самого руського воєводи, тому, будь ласка, говоріть зі мною як із рівним, а то й як із старшим.[163]

Харламп охолов трохи, зрозумівши, що йому, всупереч його припущенням, попався твердий горішок, але зубами скреготіти не перестав, бо холоднокровність пана Міхала тільки ще дужче його розізлила, й нарешті сказав:

– Як ваша милість сміє мені поперек дороги ставати?

– Овва, пане, ви, я бачу, сварки шукаєте?

– Може, й шукаю. Послухайте, – нахилившись до пана Міхала, промовив Харламп, притишивши голос, – я вам вуха одрубаю, якщо не припините під’їжджати до панни Анни.

Володийовський знову зайнявся своїм келепом, ніби для такої забави найліпший був час, і промовив благальним тоном:

– Ох, не губіть, благодійнику, дозвольте ще пожити на світі!

– О