Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
У вечірніх сутінках опліти копали біля стану ями й засипали мертвих. Треба було поспішати, бо завтра над могилами могли піти інші воїни. Трупів старшин і полководців за станом не ховали – їх клали на ноші й несли до пагорка, на якому стояв імператор Іоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Імператор Візантії стояв серед мертвих.
Усю ніч відходили війська імператора Іоанна. На шляхах, схилах гір і скрізь у долині понад Маріцою чулись тривожні людські голоси. Позаду, на тлі темних гір, у багатьох місцях горіли пожежі. Заграва від них обгортала все небо на півночі. І коли вогні пожеж розпалювались буйніше, а небо більш розпікалось, видно було загони переляканих вершників, чорні обриси возів, довгі ланцюги легіонерів. Усі вони, як збаламучений потік, що вирвався із гір, поспішали до Адріанополя.
Між цими людьми верхи на коні їхав і диякон Лев. Як було йому сказано, мусив він у всіх походах пересуватись разом із близькими до імператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко від імператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навіть написати кілька рядків у своїй історії:
«Святослав, що загордився від перемоги, одержаної над болгарами, сповнений варварської своєї пихи, бо він цілком заволодів їхньою країною, налякавши і здивувавши їх природженою своєю лютістю…»
Проте далі диякон Лев не встиг нічого написати, бо почалася битва, а він хотів на власні очі бачити, як руські вої будуть наступати, як їхній наступ розіб’ється об мур легіонів, як через деякий час почнуть наступати вої імператора, як сам Іоанн поведе їх і як з божою допомогою ромейські вої переможуть своїх ворогів.
У диякона Льва були готові в голові чудові речення для цього місця його натхненної сьомої книги історії, як наприклад:
«Багато турбот хвилювали душу імператора Іоанна. Він нібито стояв на розпутті й не знав, який шлях йому обрати…»
Диякон Лев був певен, що бій на рівнині дасть йому потрібне натхнення, нові слова.
Але бій не приніс бажаних слів, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Він бачив початок бою, наступ руських воїв, чув, як імператор Іоанн крикнув: «Вперед, імперіє!»
Проте все, що сталось після цього, ні на волосину не посунуло імперії вперед, а, навпаки, стрімголов понесло її назад, кинуло у безодню, прірву, в потік незрозумілих подій.
Була ніч. Лев диякон, як і всі, їхав кудись серед суцільної темряви, час від часу разом зі всіма натикався на загони вершників, що мчали невідомо куди, на піших воїв, що поспішали на південь…
Від них він чув, що руські вої вбили тисячі ромеїв, взяли тисячі полонених, ідуть вперед. І так само, як усі, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темної ночі, а тіло його проймав терпкий холодок.
Пізнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адріанополя й там дізнався, що незадовго туди прибув з своїм почтом і імператор Іоанн. Заляпаний багном, у своїй чорній, підперезаній якимсь мотузком рясі, із страшним, переляканим, блідим обличчям, на якому блищали запалені очі, диякон Лев, звичайно, й думати не міг доступитись до імператора Іоанна…
Проте він зумів поговорити з деякими особами, близькими до імператора, зокрема з Іоанном Куркуасом – начальником метальних машин, який не виїжджав з Адріанополя, але мав певні відомості про все, що трапилось напередодні. Підпилий Іоанн не крився від Льва і одверто сказав, що їхнє військо на рівнині вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в історії, бо інакше він сам потрапить у таку історію, з якої повік не виплутається.
Тоді, вже вдень, на околиці Адріанополя, під стрімким кипарисом на березі річки, диякон Лев сів на траві, вийняв подаровану йому імператором срібну чорнильницю, дістав свою історію і записав:
«У нас кажуть, у цій битві, крім багатьох поранених, вбито було п’ятдесят п’ять чоловік, а найбільше загинуло коней. Але в скіфів більш як двадцять тисяч чоловік загинуло…»[195]
Написавши ці рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спітніле чоло й надовго замислився.
Замислимось над цими рядками з історії диякона Льва й ми, читаючи їх через тисячу років.
6
Після жорстокої поразки на болгарській рівнині ромейське військо не могло зупинитись ні на шляху, що через Адріанополь веде в Константинополь, ні біля Філіппополя й у Месемврії, де посувались угри й печеніги. Як буря, що вириває з корінням дерева, як хмара, що невблаганно посувається й облягає все навкруг, так ішли вперед вої князя Святослава, і розпорошені таксіархії ромеїв не могли їх зупинити.
Тоді в Адріанополі, в домі патрикія Феодора, де імператор Іоанн зупинявся й збирав своїх полководців, ідучи на рать, велить він протовестіарію Мануїлу покликати до нього полководців Варда Скліра, сина його Костянтина, патрикія Петра, начальника метальних машин Іоанна Куркуаса, стратигів Фракії й Македонії.
Імператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликі засади в час бою на рівнині. Вони ж нібито винні були й у тому, що не зуміли затриматись у Пловдиві й інших городах, бо день і ніч відступають і зараз.
Полководці мовчали. Вони нічого не робили самі, а тільки виконували волю імператора. Але не винуватили й його, бо Іоанн керував усіма битвами так, як веліла досконала візантійська військова наука, з якою вони перемагали в Італії, Єгипті, Азії. У поразці ромеїв винні були тільки руські вої і їхній князь Святослав, що вів бій не так, як передбачали імператор з полководцями, і зовсім не так, як вони б того хотіли.
Через це полководці й мовчали, тільки підпилий Іоанн Куркуас сказав:
– А вже й Константинополь недалеко…
Імператор Іоанн визвірився на нього й на всіх:
– Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Візантію, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть під стінами священного нашого города?
– Не допустимо! – закричали перелякані полководці. – Веди, імператоре, на бій!..
– Ми станемо, – запалився імператор, – на рівнині біля Аркадіополя, а поперед себе в усіх лісах поставимо засади… Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчиків до Агатополя й за
