Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Знову вони, – спалахнув імператор. – Ну, почекайте, місяни[191], я вам покажу любов із Руссю.

Іоанн Цимісхій жадібно випив вино й проковтнув кілька сухих ягід.

І давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Іоанна Цимісхія. Сп’янілий від вина, він примружив очі, уявив, як колись ходив з легіонами по Азії, велів руйнувати городи, знищувати людей.

В його уяві встали руїни цих городів, тисячі трупів невідомих йому людей, що лежали просто неба, калюжі крові на жовтому піску, зойки й плач.

Але не розпач і не скорбота за содіяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадібно хотілось побачити нові зруйновані городи, нові трупи, йому жадалось побачити свіжу кров на землі, кров руських і болгарських воїв.

І він так само, як колись, простягши вперед випещену, білу, із золотим перснем з каменем-ізумрудом руку, водив нею в повітрі, мріяв:

– Ми будемо ждати їх тут, бо іншого шляху в Святослава немає. Коли він наблизиться, я велю війську вийти з табору. Ці тавроскіфи не кращі, ніж ті війська, з якими я досі стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець.

І я зроблю з ними так, як робив у Азії. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потім зроби вигляд, ніби ви не витримали їхнього наступу, і починайте відходити – все швидше, швидше. Треба, щоб наші вої, які відступатимуть, діяли хитро, відходячи, добре одбивались. І щоб були готові в потрібну годину розсипатись, повернути праворуч і ліворуч, і знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершників. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тоді вершники у важкій броні, що стоятимуть у лісах обапіл, вийдуть, вдарять по тавроскіфах. А в той же час і вої, які досі ніби відступали, повинні обернутись, вдарити на ворогів – швидше, швидше! У такий спосіб напад на варварів буде йти з кількох боків, кругом. Вони опиняться у мішку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо із божою допомогою знищити дуже багато русів і болгар. Київський князь шукає брані й перемоги, він знайде тут пастку й поразку…

– Чудово! – крикнув Вард Склір, що захоплено слухав розповідь імператора.

– Блискуче! – приєднався патрикій Петро. – Ми виконаємо твій загад.

– Вип’ємо! – підняв келих імператор. – Ніка![192]

Захоплений своїм планом знищення руських воїв, імператор Іоанн схопився з крісла і разом із своїми полководцями вийшов з намету.

Пізня година, але табір ще не спав. Тихо було тільки у царському таборі, де біля намету імператора, стольника і протовестіарія стояли, вимальовуючись на тлі сірого неба, заковані в броню, озброєні списами й мечами безсмертні. Далі ж по табору чулись людські голоси, десь іржали коні, там ходила нічна сторожа.

Оточений полководцями й стратигами[193], у сріблястому скарамангії й багряній хламиді, із золотим шоломом на голові, імператор Іоанн Цимісхій стояв біля свого намету. Він дивився на далекі голубі, переткані сніговими жилами гори, широку рівнину перед собою, річку й ліси над нею від правої руки, дві, ніби одягнені в шапки, гори з лівого боку, ліси, що починались там і тягнулись, як простягнуті руки, на північ.

Серед рівнини, недалеко від табору, вже стояло військо імперії. Таксіархії, що складались з оплітів, списоносців і стрільців, ще до світання вийшли за рів, вишикувались на рівнині темними чотирикутниками. Кожна з них у потрібну годину готова була ринутись вперед, почати бій. Маючи біля п’ятдесяти таксіархій, імператор залишив у таборі тисяч десять, майже все його військо стояло зараз на рівнині. Недалеко від імператора і його полководців пильнували біля своїх коней зв’язкові від стратигів. Кожен із них готовий був скочити на коня і летіти з наказом, коли й якій таксіархії виходити на бій.

У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно від обставин, одбити – чоло: попереду таксіархій, в кілька рядів, по два на оргію, щоб не заважати один одному, стояли в броні, з щитами й списами в руках опліти, за ними – знову в багато рядів – лучники, ще далі – списоносці й, нарешті, мечники. Це була могутня сила, готова зустріти ворога тисячами стріл, лісом гострих списів, стіною кованих щитів, муром мечів.

Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це імператор Іоанн велів стати одразу ж за чолом, по обидва боки від таксіархій, легкій кінноті: якби руські вої прорвали чоло, ця кіннота з боків зім’яла б їх, якби руські вої почали відступати, кіннота кинулась би за ними слідом і завдала тяжких, непоправних втрат.

І тепер, стоячи на високому пагорку, імператор Іоанн бачив увесь свій стан: таксіархії стояли напоготові, чоло війська і боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було імператорові зробити знак – і зв’язкові стратигів полетять на рівнину, військо, як могутня хвиля, рушить уперед.

Але імператор не давав і не збирався давати знака. йому було видно не тільки ромейський стан. На відстані льоту стріли від війська імперії, ближче до гір, стояв інший стан – вої князя Святослава.

Імператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як і він, широке чоло – руські вої стояли густо, один у один, так що червлені щити їх дотикались, грали на сонці і здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхні списи мінилися, грали сріблом на сонці. Їх було так багато, як стерні на покошеному полі. Це й було чоло князя Святослава.

Крім чола, на деякій віддалі від стану князь Русі поставив сторожу правої й лівої руки – з пагорка було видно ряди возів з підійнятими сторч голоблями, багато вершників на конях.

За чолом і сторожею на рівнині, серед якої підіймалось кілька пагорків, розташувався стан Русі, там темніло серед зелених лук чимало полків. У глибокій долині позад стану, біля самих відрогів гір, видно було ще одну засаду з возій.

Імператор Іоанн задоволено посміхнувся – з першого погляду було ясно, що імперія вивела на бій набагато більше воїв, ніж Русь. До військ імператора могла при потребі підійти ще й підмога від Андріанополя, а руським воям могли допомогти хіба що гори!

Імператор, правда, не знав сили руських воїв. На війні, як це було йому відомо ще з походів у Азію, не завжди вирішувала кількість. З багатотисячним військом у Азії