Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

І Самсон, справді, сказавши: „Бо такій молодиці, як ти, треба краще жити", підійшов раптом ще ближче до неї. Очі його в півтемряві кімнати незвично блиснули, як він прихилився до її очей, і пройняв її своїм; поглядом наскрізь, скоряючи своїй необорній владі. Трохи чи не так, як скоряв-спокушав колись кавказький „Демон, дух вигнання" черницю Тамару в її келії.

— Правда? Отакій молодиці...

І він обійняв її, незручно просунувши руку між її спиною й холодною стіною.

Оксана спробувала випручатись, але він так само несподівано випустив її й сам?.

— Ти ж знала, чого я прийду!

— Знала?!

Оксана відійшла на середину кімнати, стала так, що рештки денного сзітла впали прямо на її обличчя, на підкинуті здивовано брови. І ті брови, і грайливо-вологий виблиск її очей, як і ввесь „поважний" вираз обличчя казали, що вона нічогісінько такого не зніала. Зналіа? Хіба досить самого тел.ефоічного повідомлення від „завуча" Січеславського металюрґійного інституту товариша Ліпшиця, щоб догадатися, чого він прийде? Вона ж не для всякого! Чи він, товариш Ліпшиць, про це не знав?

Крізь „туман вологости Оксана бачила, що цей маленький опір з її боку подіяв на Самсона, як піддрочка: його погляд раптом обважнів, уся постать напружилась — і він удруге кинувся до неї. Ухопив о'гребом її за плечі, притиснув її груди до своїх грудей. Зім'яв, повний жаги...

Оксана хотіла продовжити гру — вислизнути з його обіймів, але Самсон не випустив. Угризся поцілунком у п уста. Цокнув зубами об її зуби — ніби іскру викресав. А далі як не шпурне ЇЇ щ л:жко, — кинув — не поклав. Нападе-на скористувалася цим і вискочила на ліжко з ногами. Скрикнула напруженим шепотом:

— Що ти? Оханись!

— Е, чорт!

Спробував стягти ї, зриваючи спідницю... Але пот'м раптом наче зів'яв, сів на ліжко, навіть голову похилив. Важко дихав...

Оксана ізскочила з ліжка, сіла проти нього на стілець. - Якого ти чорта комедії робиш? — обізвався незадо-волено Самсон, глянувши щ. Оксану.

— Комедію?

— Авжеж. Ти ж знаєш, що я тебе кохаю... Ще в селі кохав....

Оксана зареготалась. Комедію? Кохав і кохає? Але ж вона не дівчинка, щоб тішитися тим, що її хтось кохає, і не думати про наслідки! А як будуть наслідки, — що тоді? Де ґапантя, що плід того кохання буде забезпечений у дальшім існуванні? А коли Самсон запитав, що вона розуміє під гарантіями, Оксана нагадала йому про нявність у місті Січеславі на Н-ській вулиці установи, що скорочено зветься ЗАГС.

Тільки після того, як Самсон приобщяв їй усе „оформити", Оксана дозволила йому залишитись у неї на ніч.

Але обіцянка — цяцянка! Ходив до неї Самсон якийсь час уже, а „оформлятись" не поспішав, в Оксани заворушилась у серці тривога — чи, часом, він не на дурничку хоче... Отож вона одного разу й розповіла йому про один такий випадок, коли обдурена вдова ходила до „міськпарткому" скаржитись на свого коханця — і тому „пришили" побутовий розклад...

Самсон виразно цю „алегорію" зрозумів. Назвав трохи чи не вперше Оксану ніжно „Ксюшею ' і заспокоїв її:

— Та що ти, дурненька! Я ж тебе —- ти знаєш — ще в селі любив!..

Бо хоч він і видатний партієць, і в армії Буденного був, але... краще без скандалу. Та Оксана „Ксюша" заспокоїлась тільки тоді, коли вони пішли одного дня до ЗАГСУ і „розписались". Зворушений Самсон, обіймаючи після цього свою дружину вже на законній підставі, цатякнув їй, що було б не погано, якби в них були діти.

— Ми вже маємо одного, — сказала, лукаво всміхнувшись, Оксана.

— Уже? Але чому „одного", а не „одну"? Може ж бути доня...

Очі Самсонові радісно засвітились, і він узяв палко, з вдянчістю свою дружину виціловувати. Але дружина спини ла його радість.

— Ні, я маю на увазі Богданка.

— - Якого Богданка?

— Мого... Від Василя... Хіба ти не знав?

— А! — протяг трохи розчаровано Самсон. — Я не знав... А де ж він, що я й досі його не бачив?

— У дядини Бондаренчихи. Я його кожного разу до неї відводила, як ти приходив... Щоб нам не заважав. Я ж, любий, про тебе дбала!

І погладила ніжно пишну чоловікову шевелюру. Самсон з'дхнув так, щоб Оксана цього не помітила, і не сказав нічого.

— Я думала, що ти знав, і тому раніш не сказала, — додала трохи винуватим голосом Оксана, якщо й не помітивши, то хоч серцем відчувши те Самсонове зідхання. І в тому її голосі була сама щира правда.

Так один з могутніх володарів пореволюційної січеславської дійсности „завуч" Січеславеького металюрґійного інституту Самсон Ліпшиць трохи чи не в фатальні для його майбутнього тенета попався, тенета, уже в ЗАГС-і міцно заґудзьовані.

Іще раз виринув у Перемітьковім житті Саркісов, той вірменин, що передав йому торік виклик до ДПУ. Перемітько був у своїй конторці, записував підсумки денної перемін ни (зміни), щоб незабаром передати цех іншому інженерові, — аж той сусіль, „душа лубезний". Увійшов, кривоплечий, на зріст багато проти Перемітька нижчий, у засмальцьованій робітничій ватянці. Криво своїм звичаєм посміхнувся, блимнувши білими зубами, і без зайвої попередньої балачки, ска/ зав. що партійна організація хотіла б мати його серед своїх членів.

- А, це ви, товаришу! — мимохіть вихопилось Перемітькові з уст, як він підвів голову від столу і зняв з носа окуляри, що їх останнім часом став уживати при читанні чи писанні, — сказав так, немов би не