Острів Смерті - Такехіко Фукунага

„Цікаво, що зараз роблять дівчата? — міркував він. Теж готують вечерю? От було б добре, якби я раніше зважився піти до них у гості!” Від таких думок Канае захотілося якнайшвидше побачити дівчат. „Перекушу й відразу піду”,— вирішив він, але незабаром якось мимоволі його увага зосередилась на романі. З бігом часу М. закохається в Р. Після смерті його дружини М. захоче для нього щось зробити, захоче відпокутувати за-покійного С., за дружину Р. і сотні тисяч своїх земляків. Відпокутувати?.. Але ж М. не вчинила злочину. Просто їй не дасть спокою думка, що треба зробити щось подібне. Треба покохати Р. і поділити з ним свою долю.

— Пробачте, що довелося так довго чекати…— проказала офіціантка й поставила на стіл котлети із свинини, рис і юшку з місо[57]. Від усіх страв разом із смачним запахом піднімалася біла пара. Канае взявся до їжі, викинувши з голови всілякі думки. Йому здалося, що людина живе на світі лише для того, щоб насолоджуватися смачними наїдками. Минуло зовсім небагато часу, поки він дійшов до останнього шматка січеної капусти. Коли Канае вибрався з їдальні, надворі було вже темно, сніг припустив ще дужче й заслонив від нього весь світ.

„А як потім складеться життя М. і Р.?” — повернувся він до своїх попередніх роздумів. Мабуть, вони переїдуть з Хіросіми до Токіо й заживуть разом. Це буде пізньої осені двадцять п'ятого року Сьова[58], коли почалася війна в Кореї. А що станеться на початку двадцять восьмого року Сьова, на який припадає знайомство М. і А.? Р. помре. і, мабуть, цей факт матиме якийсь зв'язок з душевною кризою М.

Канае швидко йшов освітленою вулицею, а в його голові роїлося стільки думок, що він і не помічав снігопаду. „А чим усе це закінчиться? ..” Тут його роздуми наче натикалися на стіну. Як закінчити? Ось у чому питання. В його романі є три сюжетні лінії, і кожна мусить мати свою розв'язку. Навіть якщо „Зима кохання” й „Туонельський лебідь” з'єднаються з „Човном Харона”, то останній все-таки повинен чимось закінчитися. Може, за час спільного життя з М. і А. щось станеться? Адже самої ідилії їхнього мирного існування не досить для розв'язки роману.

Тут Канае згадав про реальних дівчат — Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Заходячи в їдальню, він твердо вирішив провідати їх. Та коли його думки закрутилися навколо роману, то ноги самі понесли його засніженим вечірнім містом додому.

„Та чи справді потрібна розв'язка? — міркував Канае.— Адже життя ніколи не зупиняється. Події йдуть одна за одною. А втім, у романі письменник може на свій розсуд придумати кінець”. У полоні таких плутаних думок він повернувся в свою холодну кімнату, де його ніхто не чекав, і сів за столик.

ДОСВІТОК

Через вхідні двері Канае проник у порожнє темнувате приміщення. Його очам, звиклим до сірого досвітку надворі, здалося, що тут ще панує ніч. Правда, електричне світло було ввімкнуте, тільки от побачити саму лампочку Канае не міг. Незабаром у напівтемряві він помітив кілька лавок під стіною. Звісно, на них ніхто не сидів. Враження було таке, ніби він потрапив усередину манекена або в кістяк велетенської первісної тварини. Знадвору задував вітер, і було дуже холодно. „Чого це вхідні двері відчинені?” — дивувався Канае і, помітивши, що стоїть як укопаний, заспішив повз дерев'яні лавки. Навпроти у стіні видніло освітлене зсередини прямокутне віконечко. Начебто кабіна вахтера.

Канае зазирнув туди й нікого не побачив. Тоді він просунув голову в вузенький отвір: у конторі стояв столик, залізна шафа, електрична грубка, яскраво світилась електрична лампочка, але вахтера не було.

„Нема нікого”,— промимрив Канае й оглянувся назад — там відкривався коридор, ліворуч по ньому видніли сходи на другий поверх, вікна, крізь які проникало холодне досвітнє сяйво, а праворуч — двері лікарського кабінету, перев'язочної, рентген кабінету тощо. У лікарні панувала цілковита тиша, мляво світилися нічні ліхтарі. Нарешті Канае добрався до дверей з табличкою „Кімната чергового” й зупинився. Постукав тихо, але настирливо.

— Заходьте! — Двері відчинились, і показалася голова літньої медсестри.— Що вас цікавить?

Від стандартного запитання Канае розгубився, але за мить його наче прорвало:

— Я приїхав з Токіо. Бо одержав телеграму, що Мотоко Моегі та Аяко Аймі перебувають у цій лікарні. Де вони? В якій палаті?

— Палати стаціонару на другому поверсі,— по-діловому сухо пояснила жінка.— Внизу амбулаторія. Підніміться на другий поверх і зверніться в кімнату медсестер.

— А ви не знаєте, в якому вони стані? Бо якщо вірити телеграмі…— поспішив запитати Канае медсестру, що от-от мала сховатися за дверима, але вона його не слухала. Перед самим його носом двері зачинилися, і Канае залишився сам-один.

Він рушив коридором назад. Тепер вікна опинилися з правого боку, з них лилося білясте сяйво, схоже на туман. Зненацька його ноги затремтіли. Підлога за кожним кроком легко поскрипувала. Канае не пішов сходами розмірено, спокійно, а побіг, затамувавши дихання.

На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.

— Заходьте! — озвався голос зсередини.

Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.

— Чого вам треба?..

Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:

— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.

Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:

— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.

У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.

— Дякую.

Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.

Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на