Острів Смерті - Такехіко Фукунага
„А все-таки дивно, чому вам таке привиділося? — кліпаючи очима, спитала Ая-тян.— Може, для вас у понятті „сніг” є якийсь прихований зміст?” — „Прихований зміст? Надто складно говориш. Хіба можна шукати змісту в беззмістовному?” — відповіла я туманною фразою, і, звісно, Ая-тян нічого не зрозуміла. „Я теж люблю, коли падає сніг. На душі стає весело. Хочеться іти кудись далеко,— проказала Ая-тян, вдивляючись поперед себе, а потім додала: Торішня зима була сніжна, а от цього року снігу я ще не бачила”. Думаючи про те, що й після нас люди милуватимуться сніговими краєвидами, я промовила немов сама до себе: „Мені хотілося померти під час снігопаду”.— „Ось чому він вам привидівся,— з розумінням сказала Ая-тян. Мені теж доводилося бачити, як сніг падає на поверхню чорної річки. Яка це печальна картина!” — „Можливо”.— „Коли спостерігаєш, як вода ковтає все, що безперервно сиплеться з неба, то людське життя здається таким швидкоплинним”.— „Коли це було?” Злегка червоніючи, Ая-тян ухилилася від прямої відповіді: „До знайомства з вами”. Я питала не з цікавості. І на міріади сніжинок, що спускалися на море, не дивилася зі смутком і жалем. Просто у спогляданні цієї білизни я знаходила незбагненне щастя. „Ая-тян, слухай, що мені пригадалося,— сказала я.— Пам'ятаєш, я тобі розповідала, як торішнього літа я їздила до Хіросіми й попала там у психоневрологічне відділення. Я й досі не знаю причини мого захворювання. Правда, літо було гаряче. Хоч я змалку звикла до тамтешньої спеки, та все одно, проходячи вулицями, я відчувала, начебто мій мозок горить. Коли ж поглядала на сонце, то після того все — дерева, будинки, річка, вулиці, площі й трамваї — ставало білим. Навіть повітря сповнювалося білими непрозорими часточками, що обступали мене, міцно стискали і, здавалось, от-от задушать. І я злякалася. Сліпуче сонце викликало в мене нестерпну тривогу. На неї я натикалась і ногами, і руками, як на якусь річ. Тривога проникала в мене з повітрям через ніс і рот, а коли до мене зверталися, то вона перша відповідала. Не знаю, як тобі це пояснити, бо не все пам'ятаю. Однак після недовгого лікування я одужала. Мабуть, в усьому винна спека”.— „Ви казали, що вам щось пригадалося. Що саме?” — несміливо запитала Ая-тян. „Ой, як же я стала забувати! Не сказала про найголовніше… Це було ще перед тим, як я захворіла. Я сиділа на лавці в парку. Коло моїх ніг голуби підбирали зернятка. Навкруги не було ні душі, стояла незрушна тиша, місто наче вимерло. І сонце, і небо, і хмари на ньому були сліпучо білими. Зненацька на мене зійшло не знане досі відчуття щастя. Я наче просякла світлом, ніщо мене не лякало, не тримало в своїх лабетах. Лише це й можна було б назвати життям. Радість, блаженство, спокій… Здавалось, ніби сам час зупинився”.— „А що було потім?” — запитала Ая-тян.— „Потім? Більше нічого. Те саме сонце наганяло тривогу, те саме повітря стискало горло, а та сама тиша змушувала мене стогнати зі страху”.— „Але чому?” — насуплюючи перелякано брови, спитала Ая-тян. „Я сама не знаю, чому так швидко все перемішалося! „Якщо я ще раз зазнаю такого щастя, то після того не страшно й збожеволіти”,— вирішила я і з такою думкою вдруге поїхала до Хіросіми, але диво не повторилося. Цілий день ходьби тільки втомив ноги”. Мені перехотілось розмовляти, і я звернула погляд на чорну ніч і море за шибками дверей. „Навіщо ти свої внутрішні переживання відкриваєш іншим людям?” — докірливо накричало на мене в о н о.
…Вона ледве відірвалася від мертвої дівчинки і знову попленталась дорогою, пригнічена самотністю. Виходить, дарма вона витягала ту дівчинку з-під завалу. Все одно нещасна померла від спраги. Вона залишила її край дороги, а сама пішла, не оглядаючись і шепочучи: „Ця дівчинка стала вже річчю, а я ще жива. Мені треба якнайшвидше дізнатися, що з матір'ю та меншою сестричкою. Вони, напевно, живі й чекають на мене”.
Однак безсилля переконувало її: „Марна твоя надія. Марна твоя надія”. Всюди, куди тільки око сягало, панував чорний і попелясто-сірий колір смерті. В зустрічних людей були такі чорні обличчя, що здавалось, ніби це негри. „Їх обпалило,— подумала вона.— Мабуть, і я маю такий вигляд”. Бо ціле місто з усіма його живими створіннями опинилось у велетенському гарячому казані.
— Гей, сестрице, куди йдеш?
Вона підвела очі — біля неї зупинився вантажний автомобіль і з нього озивався чоловік у військовому кашкеті. Вона не відповіла, тоді він зіскочив з кабіни й підбіг до неї. На ньому не було жодної подряпинки, лише мундир геть просяк потом. Тільки на повторне запитання вона сказала, куди простує.
— Це марна справа. Бо там усе знищено.
— Але ж мати…
— А може, буде краще, якщо ми відвеземо тебе на пункт швидкої допомоги? Тобі треба лікуватися. Заспокоїшся, а вже потім підеш шукати матір. Якщо вона врятувалася, то десь уже знайшла собі притулок.
Солдат говорив приязно, світячи білими зубами, але вона з ним не погодилася.
— Ну що ж, тоді йди, але будь обережна.
Автомобіль з пораненими рушив, залишивши після себе сірий дим. Її обдало курявою. „Той солдат із засмаглим обличчям, напевне, не постраждав”,— міркувала вона. Він був не річчю, а людиною. І вже сам цей факт здався їй щасливою прикметою. Трохи підбадьорена, вона знову пішла крізь страхітливу руїну…
Поки я розсіяно поглядала надвір, покоївка, дзенькаючи тарілками й мисками, прибирала стіл. „Вам, мабуть, холодно там”,— сказала вона, але я не відчувала ніякого холоду на веранді. Ая-тян з властивою екскурсантам цікавістю щось розпитувала в неї. Я мовчки слухала їх, а потім попросила покоївку принести пляшку пива на сон.
