Водночас я подумала, що могла б подорожувати вдвох з меншою сестрою, а не з Ая-тян, але ця згадка не викликала в мене особливого смутку. Бо саме тоді знову пішов сніг, побіліло не тільки небо, але й моє серце, і я вже засумнівалася, чи взагалі мала сестру. Я певна, що Ая-тян — не моя сестра. Тоді хто вона мені? Чого вона зупинилася зі мною в цьому готелі, щоб потім разом… Ясна річ, я знала, що збираюся робити потім, навіщо замовила пиво, але не розуміла, чому Ая-тян мусить повторити мій вчинок. „Бо ти її заманила”,— сказало в о н о, але не знайшло відповіді на мої сумніви. А я не пам'ятала, що я її звела. „Чому ця жінка пішла відважно за мною? І відколи вона живе зі мною?” — подумала я й запитала: „Ти давно мене знаєш?” Жінка всміхнулася. „Мотоко-сан, не треба ще раз перепитувати. Знаю відтоді, як ми лежали разом у лікарняній палаті”.— „У лікарняній палаті…” — повторила я подумки. „Давно знаю. Цілий рік,— проказала вона.— А до тої зустрічі в лікарні ми були зовсім чужі. От відколи я живу разом з вами, Мотоко-сан”.— „Мотоко-сан…” — повторила я в думці. „То що робитимемо? — запитала Ая-тян. Я запитливо дивилась на неї ледь усміхаючись.— Хіба ви не чули, що покоївка приготувала ванну? Разом підемо чи окремо?” — „А-а, приготувала ванну?.. Спочатку ти скупайся”.-„Ні,— з притиском заперечила вона і злегка почервоніла.— Ми ніколи не купалися разом. І тепер не…” — Ая-тян проковтнула слово, і я не зрозуміла, що вона хотіла сказати. Мабуть, мала на увазі, що це остання нагода, а значить, можна не зважати на сором'язливість. Але ж я уникала спільного купання не від сорому. Моя поведінка пояснювалася іншими причинами: ванна в домі Нісімото була надто вузька, а крім того, я не хотіла показувати Ая-тян колоїдних шрамів на спині. „Ні”,— відповіла я. „Чому?” — „Причина тут проста, й мені не хочеться показувати тобі свого каліцтва. Ти прийми ванну перша, а я піду після тебе”.— „Я б хотіла скупатися разом,— наполягала Ая-тян.— Хіба не смішно надавати значення такій дрібниці після року спільного життя навіть перед смертю? Це ж зовсім природно, що я хочу побачити вас, а ви — мене”.— „Все одно…— холодно відповіла я. Її червоне обличчя поволі блідло.— Так, мені не однаково, чи є в мене на спині шрами, чи ні. Бо тіло — як тінь, як намальовані предмети, котрі легко зішкребти ножем. Я втомилася розгляданням і змальовуванням речей. Досить з мене. І дивитися на твою наготу тепер уже ні до чого”.— „Тепер уже ні до чого? ..” — перепитала Ая-тян. „Мабуть, у моїх устах ці слова звучать дивно. Бо в лікарні я мріяла зробити тебе натурницею”.— „От було б добре, якби ви мене змалювали!” — запально сказала Ая-тян. „Я не вмію зображати людей, ніколи цього не робила. Мені вдавалися тільки речі та краєвиди. Але і з цим тепер покінчено”.— „А чому ви мене не захотіли малювати?” — нападала Ая-тян. „Чому? Видно, в тебе було щось суттєвіше. Я помітила, що твоя врода зачарувала мене лише на короткий час”.— „А що воно, це „суттєвіше”?” — „Що? Я б сказала: душа”.— „Сумніваюсь,— незвично дзвінким голосом відповіла Ая-тян.— Це ж смішно. Хіба душу можна зобразити на картині?” — „Може, й смішно, але в лікарні ти сподобалася мені з естетичного боку, своєю красою, а от згодом я зрозуміла, що тіло — це ніщо, його привабливість залежить від шкіри. Я усвідомила, що річ не в твоїй зовнішності, а в душі. Саме це було для мене найсуттєвішим”.— „Я вас не розумію. А яке це має відношення до вашого небажання бачити мою наготу?” — сказала Ая-тян.
…Вона зупинилася, а потім рушила, обережно переступаючи через купи гарячих головешок, черепиці й каміння. Щось підказувало їй, що це — згарище рідного дому. Вулиці, обплутані павутинням дротів, що звисали з покручених телеграфних стовпів, залізні кістяки знайомих будинків, відкрита панорама далеких гір на заході — все це підтверджувало, що вона не помиляється, але цілковитої певності вона не мала. Тепер ні на що не можна було покладатися. Коли той привітний солдат запрошував її сісти на автомашину, вона здогадувалася, що її домівка згоріла. Але їй треба було пересвідчитися в цьому своїми очима.
Вона оглянулась довкола. Над давно знайомим пекельним краєвидом панувала дивовижна тиша. Це був світ мертвих речей і диму. Здавалось, стогін покалічених і зойки приречених на смерть разом з чорними хмарами піднялися на небо. Застигши на одному місці, вона вдивлялася в силуети далеких гір. Сонце хилилося до заходу.
Раптом вона глянула під ноги і їй аж дух забило: зовсім поряд лежав труп, настільки обгорілий, що його важко було відрізнити від землі. Маленький труп чи то хлопця, чи то дівчини. Одяг на ньому перетлів, обпалилась і шкіра. „Бідолашна!.. Ні, це не моя сестра,— прошепотіла вона.— Мати з сестрою врятувалися. Напевне десь знайшли собі притулок”. І в цю хвилину їй знову пригадалася дівчинка, що вмерла на її руках. Тоді вона навіть не видобула із себе слів співчуття. „Якщо зараз я так сказала, то це означає, що я — не річ, а людина, що я не здамся й відшукаю матір із сестричкою”.
Зненацька в густих чорних хмарах утворився просвіт, і крізь нього на землю полилося якесь дивне світло, схоже на проміння яскраво-червоного сонця. В ту ж мить маленький труп криваво спалахнув — так, наче вона його підпалила, а разом з тим урвалася тиша, і страшний зойк ринув на неї з усіх боків…
Чому Ая-тян не розуміє, що найсуттєвіше в людини — це душа? Вона мені сподобалася не своєю вродою чи лагідністю, а зовсім іншим. Замкнута в собі, я зустрілася з людиною, душа якої мене привабила, бо я тішила себе надією, що вирвуся із своєї в'язниці. Але ж і Сома-сан зацікавився мною, він договорювався до того, що, мовляв, над моїми картинами витає моя душа, але не здогадувався, що в моїй в'язниці все гине. Зблизившись з Ая-тян, я йшла назустріч смерті, а в той самий час і Сома-сан упадав коло мене, тож я показала йому колоїдні шрами на спині — щоб знав, якими бридкими кольорами розмальована моя душа, яким химерним узором помережана. Я хотіла застерегти його. Цій лякливій, розгубленій людині, що судить про життя на підставі власних міркувань, треба було продемонструвати
