Крижаний - Янина Кап (Зоя Маг)

— Хм, здається, ще трішки, — пробурмотіла вона собі під ніс і знову взялася за перфоратор.

Леонід нарешті отямився, прочистив горло й зробив крок у кімнату.

— Ти що це робиш? — запитав він, намагаючись приховати своє здивування.

Люба різко повернулася, ледь не впустивши інструмент. У її очах спалахнула тривога, але вона швидко посміхнулася.

— А, це ти. Що роблю? Поличку вішати хочу. Вчора купила, а руки не дійшли. Думала, поки вечеря готується, швиденько закінчу.

— Самій? — Леонід не міг приховати захоплення в голосі. — Ти взагалі уявляєш, як це виглядає?

— Як? — усміхнулася вона, обтираючи чоло рукавом.

— Якось… занадто круто, — сказав він, не відводячи погляду. — Звідки ти взагалі вмієш працювати з таким?

— Та ну, це ж не ядерна фізика, — відмахнулася Люба. — Колись удома з чоловіком ремонт робили, то довелося вчитися. А потім уже сама. Хіба ти думаєш, що я зможу когось чекати, щоб цвях у стіну забили?

Леонід розсміявся.

— Ну, знаєш, я такого точно не очікував.

Люба посміхнулася у відповідь і спустилася з драбини. Вона підняла поличку, прикидаючи, як краще її встановити, але тут Леонід підійшов ближче й поклав руку їй на плече.

— Дай сюди. Давай я допоможу.

— Не треба, — швидко відповіла вона. — Я й сама впораюся.

— Та я бачу, що ти впораєшся, — сказав він, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. — Але дозволь мені хоча б щось зробити. Чоловік усе-таки.

Люба подивилася на нього й кивнула, зітхнувши.

— Гаразд, тоді тримай ось це, — вона простягнула йому рівень. — І не думай, що тобі буде легко. Якщо поличка буде хоч трохи криво, я тебе не пожалію.

— Я до труднощів звик, — відповів Леонід, підморгуючи.

Разом вони працювали злагоджено, як одна команда. Люба тримала поличку, поки Леонід вирівнював її та закручував кріплення. У кімнаті лунали їхні голоси, сміх і жарти. А коли робота була завершена, Люба відступила назад, щоб оцінити результат.

— Ну, що скажеш? — запитав Леонід, стоячи поруч.

— Ідеально, — відповіла вона, задоволено оглядаючи поличку. — Хоч бери тебе в напарники.

— Тільки скажи слово, — відповів він, посміхаючись.

У цю мить він зрозумів, що більше не відчуває того болісного холоду, який завжди був у його душі. Люба заповнювала цей простір теплом і світлом, навіть не усвідомлюючи цього.

І хоча Леонід не знав, що буде далі, він був певен одного: це був початок чогось нового.