Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Відмовлялась, наївно посилаючись на те, що болить голова і тому вона не буде добре почуватись у тих прикрасах; іншим разом пояснювала відмову непорядками в домі. Не хотіла, мовляв, на прозаїчному тлі виступати у такій пишності.
— То тебе не тішить все те? — питав Аркадій засмучено. — А я, дурень, цілу дорогу мріяв, що зробив тобі приємність.
Олена червоніла і заперечувала не дуже переконливо:
— Чому, тішить мене, і то навіть дуже, але тепер не час на те. На це свій час. Почекай тільки…
Іноді вірив Аркадій у той щасливий для нього час, іншим разом махав тільки рукою.
Олена не тільки вірила, а навіть бачила той час.
Вона була вже старша. Ні… ні… не стара, боронь боже! Діти повиростають так, що зможе їх під чиєюсь опікою залишати вдома. Тоді вибереться вона з Аркадієм на карнавал до Львова.
І тоді, власне, приоздобиться найкращими своїми дорогоцінностями.
Сама попросить Аркадія справити їй чорне, підбите білим атласом манто, облямоване горностаями.
Передумувала і прикидала в мріях: не буде це біла сукенка в польові рожі.
Ні. Мала це бути чорна, довга, з високим коміром і великим вирізом сукня. Мала робити Олену ще стрункішою, ніж була з природи.
Коли появиться в залі, то панове навперейми розпитуватимуть, звідки приїхала і хто та елегантна дама.
Орест Білинський теж не впізнає її, але саме він наважиться запросити її до лансієра…
Мрії давним-давно вивітрилися з голови, але дорогоцінності залишились, як пам'ять не про людину, а про мрії…
І сьогодні позбутись тих дорогоцінностей означало б те саме, що відкраяти шматок власної душі.
Що залишиться їй, коли позбавить себе навіть своїх мрій, що стали спогадами, не бувши ніколи дійсністю?
— Дорогоцінності мої… І коли від них, як ти кажеш, залежатиме моє добро, то вже хай краще буде мені зло і дорогоцінності будуть при мені…
Катерина примружила очі, мов кіт. Щось гостроприкре повисло на мить у повітрі і розпливлось разом із запахом резеди навколо батьківської могили.
— І що мені з мамою робити? Мама не думає реально. Я не знаю, що з мамою… Мама так як би не жила в дійснім світі, а снила. Це — страшне.
Олена не відказала нічого. Опустила на обличчя жалобний серпанок і підвелася з ослона:
— Ходімо вже, бо стає холодно…
Катерина не квапилась.
Пошпортала ще біля квітів, почистила ліхтарі. Вона вважала, що, навпаки, потепліло, бо вітер ущух.
Повертались не головними воротами, а стежками — мимо братнього кладовища, де горбились могили невідомих солдатів ще з чотирнадцятого року.
Цілу дорогу обидві мовчали.
Як завернули на вулицю Куліша, Олена відстала.
Катерина подумала, що, може, у мами розщіпнулася сумка, як це часто траплялось.
Та Олену примусила зупинитись нова думка: а що ж, як вона, не допомігши дорогоцінностями Катерині, справді зійде до становища вдови-жебрачки?
Знала таку одну, що влітку і взимку ходила в солом'яному капелюсі, і коли хто, було, почастує її, недоїдки страв пакувала у свою помпадурку: мовляв, треба про бідних не забувати, згадувати про них…
— Коли вже інакше не може бути, то хіба застав ті дорогоцінності, але тільки застав.
— Зрозуміло! — відразу повеселішала Катерина. — Я інакше і не думала. Доручу цю справу тітці Клавді. Як мама хоче, то може при тому бути і меценас Білинський.
— Ах, Орест Білинський, — засоромилась Олена, щаслива, що Катерина зв'язує її з його ім'ям, — пощо втручати його в такі справи? — Потім додала ще для себе самої: — Давно вже був у нас. Обіцяв колись прийти й не показується…
* * *
Кожного разу, коли Катерина потрапляла по той бік брами на подвір'я тітки, її охоплював хворобливий, забобонний неспокій. Відчувала смішне, прикре враження, що предмети в тому домі живуть органічно, як люди.
Особливість ця стосувалась, головним чином, речей у так званому великому покої.
Щоб дістатись туди, треба було пройти через темні, з вогкими ямами сіни, через меншу кімнату. Тільки з цієї кімнати через низькі облуплені двері можна було ввійти у світ Клавди Річинської.
У довгій сонячній кімнаті, що скидалась на погано впорядкований музей, немов був законсервований шматок живого людського організму, юність і мрії Клавди Річинської.
Усміхнені, наснажені здоров'ям і молодечим запалом портрети молодих жінок і чоловіків навмисне не хотіли старітись. Між ними пишалась в натуральну величину дівчина з романтично розпущеним по плечах волоссям.
Ах, романтика!
Вона не мала бути пайкою в житті Клавди.
Засушені квіти, без кольору і запаху, майстерні віяльця з слонової кості і пер чужоземних птахів, коралі, що в'янули з туги за теплом живої, людської істоти, альбоми з поздоровленнями і видами на море, бурями на заході сонця, з скелетами малих морських потвор, трави з-під чужого неба — все те висіло на стінах, як свідки і співучасники далеких забав і ночей.
Історія Клавди Річинської — в образах.
Клавда досі пам'ятала біографію кожного з цих предметів. Любила розповідати про те, що роги, он ті, над буфетом вгорі, подарував їй як трофей князь під час полювання, а он ті засушені рожі дістала від нього перед кадриллю. Протанцювала всі фігури з темно-червоною рожею на грудях, і за це її осудили. Вважали, що для молодої панночки була б відповіднішою блідо-рожева квітка.
Старі часи.
Клавда, незважаючи на свій поважний вік, чудово орієнтувалась у лабіринтах часу.
Давно могла оті всі пам'ятки молодості поховати у пересипану нафталіном скриню. Що ж! Любила цю атмосферу недбальства і сваволі. Передивлялась у тих предметах своє життя, ніби в цікавому фільмі, живилась спогадами. Підтримувала себе ними, як уколами.
Не мала причини нарікати на своє життя. Навпаки, відчувала, що їй заздрять. Дістала у спадщину по матері триповерховий будинок, тоді як інші одержують по батьках ковальський верстат.
Осуджували її за те, що жила в передмісті, замість перейти до свого будинку і користатись комфортом. Вбачали в тому її скупість.
Лише посміхалась з погордою, бо то було неправдою. Клавда Річинська просто не мала сміливості жити при джерелі й бачити, як воно висихає з кожним роком.
Завжди з'являлись причини до неспокою і видатків. Наприклад, попсувалася ринва на північному розі будинку. Клавда відразу покликала б бляхаря, якби квартиранти не зняли лемент: мовляв, тепер дощова вода марнується. Хотіла трохи досолити їм — і що? За який час треба було, крім бляхаря, покликати ще й муляра, бо від ринви почав мур псуватися.
Захотіли квартиранти, щоб їм осушити город. Гаразд.
