Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Нелі довелося чимало покрутитись, поки вона вибралася на вулицю. Дивно, що місто, таке знайоме з обличчя, видалося чужим, коли повернулося до Нелі спиною, тобто городами та подвір'ями.
Дома ніхто не спитав Нелі, звідки в неї глина на черевиках і чому панчохи обліплені будяками.
Сталося так, що на другий день після цієї історії з монастирем прибігла до Річинських Оксана. З галасом, червона від обурення, почала нарікати на брак патріотичних почуттів в української нашівської інтелігенції.
— Це ганьба, скандал, щоб не було кому носити обідів політичним в'язням. Пані охоче дають щотижня по черзі обіди, але годі вимагати від них, щоб вони ще й самі носили їх у тюрму. А вас п'ятеро сестер сидить, і жодна не може цим зайнятись!
— Чому — жодна? Неля буде носити обіди. Коли? А хоч би й від завтра.
Вона навіть не запитала, кому носити. Зрештою, Нелі було байдуже.
Адже йшлося тільки про одне: аби мати змогу жертвувати собою, аби очиститись як-небудь від свого падіння.
— В такому разі, тобі, Нелю, по цьому питанню треба переговорити з Олегом Романиком. Так, він голова студентської секції, відає цими справами. Звернися до секції. Вона міститься в Народному домі, там тобі скажуть, що і як.
* * *
Двері, незважаючи на години прийому, були замкнені.
Сторож будинку сказав, що цими справами займаються студенти в «Бесіді».
— А не знаєте, хто із студентів? — спитала Неля, хоч від Оксани знала, що цим займається Романик.
— Студенти — й годі.
Очолював ті справи дійсно Романик.
— Ви займаєтесь політичними в'язнями? Зголошуюсь носити в'язням обіди в тюрму.
З першого погляду Неля помітила в нього бруд за нігтями, і її святий вогонь трохи пригас.
— Дуже добре. Але сьогодні, саме зранку, перевезено транспорт в'язнів до львівських Бригідок. Залишили тільки комуністів, та ми ними не опікуємось. З наших залишився один, але йому обіди вже доставляють.
— Шкода…
— Шкода? — здивувався, ніби щось підозріваючи. — Таки справді шкода? Так, кажете?
Тепер скидалося це на спробу трохи затримати гарну дівчину.
— Як вам шкода, то знаєте що? До того в'язня ніхто не приходить на відвідини. Його батьки живуть далеко на Гуцульщині, Товариші хоч би й хотіли… ви розумієте… Може б, ви його відвідали? Вам, як дівчині, зручніше… Ви могли б заявити, що ви — його наречена. Може, йому пощастить щось переказати через вас… Його справу веде слідчий Янічек. В четвер можна б…
Чи говорилося при тій розмові ще щось, Неля не пам'ятала.
Зранку в четвер Неля молилась у капличці на цвинтарі. На богоматір не могла дивитись. Обвішана вервицями[166] і дешевими медаликами, цариця небес не заохочувала розкрити своє серце. Неля воліла б бачити її тиху й просту, у пшеничних колосках.
День почався мрячним, осіннім дощиком. Але потім, саме тоді, як Неля виходила з дому, несподівано засяяло сонце, і аж навіть дивно було, що тротуари такі чорні й слизькі.
Дехто ніс ще парасольку над головою, але за хвилину і це зникло. Яблука в кошиках на ринку виглядали, мов тільки-но зірвані з саду, ще з ранньою росичкою.
Будинок суду був досить занедбаний. Тільки каштани перед фасадом оживляли його. На лихо, саме ці декоративні каштани зовсім затемнювали вікна перших двох поверхів.
Неля увійшла з ясного світу, як у гробівницю. На карточці стояло:
«Перший поверх, 35-а кімната».
В коридорі, що кожні кільканадцять кроків повертав під прямим кутом, було багато людей. Найбільше селян. На Нелю справила прикре враження поведінка цих людей, яка свідчила про надто велику освоєність з таким місцем. Вони вештались, зазирали у двері і виходили з них, як у себе на подвір'ї.
Перед самими дверима номер тридцять п'ять Нелю охопив страх. Якусь мить не була певна, чи пам'ятає його прізвище. Івашко чи Івашків? Тепер тільки усвідомила, що, йдучи сюди, вона всю дорогу повторювала бездумно: Маркіян, Маркіян, мов намагалася освоїтись з його особою.
Постукала у двері і водночас натиснула ручку.
Чорна потилиця і частина плеча, схилені над паперами, не поворухнулися.
Неля зробила два кроки вперед, щоб не стояти коло самих дверей, і зупинилась. За хвилину потилиця подалася назад, і Неля зустрілась з інтелігентним, врівноваженим обличчям. Була розчарована. Інакше уявляла собі пику слідчого. Суддя показав рукою на крісло. Відчувала його пильні очі на собі, але це її не бентежило. Був у них той самий захоплений вираз, що майже завжди бачила в очах мужчин, з якими доводилось їй зустрічатись уперше.
— Ви до мене? — запитав польською мовою.
Подякувала йому кивком голови за пропозицію сісти, приступила ближче і аж тоді промовила:
— Так… Я хотіла б попросити побачення з Маркіяном Івашковим.
— Сестра?
— Ні.
— Як же ж це так? Ми дозволяємо побачення у виняткових випадках тільки близькій родині. А щодо Івашкова, то він взагалі не одержить дозволу…
На гарному закопанському килимі висить білий орел з мармурової маси. На маленькому чепурненькому столику — квітка у вазонку.
«Квітка у в'язниці? Що б ви сказали на це, сестро Макаріє?»
Враз Неля опам'яталась, збентежена. Той, за столом, опершись ліктями на поруччя фотеля, смакує її очима.
— Я наречена Івашкова і дуже прошу…
— Чи не ідеологічна наречена? Ті панове, здається, мають теж своїх дам серця…
Так мало людського було тепер у тому обличчі напроти, що Неля раптом втратила будь-яку надію. Аби заспокоїти власну совість, додала:
— Ні… я таки… звичайна наречена і тому прошу.
Обличчя слідчого витяглось і споважніло.
— Наречена Івашкова? Як же ваше прізвище?
— Неонілія Річинська…
— Річинська, чи так? Неонілія Річинська. Добре. Сідайте, прошу, панно Річинська.
Неля сіла.
— Отже, пан Маркіян Івашків є вашим нареченим? Скажіть мені, як же ви, як кохана, як наречена, що, само собою, мусить мріяти про власний дім, родину, одним словом — про сімейне щастя з чоловіком, могла допустити,
